Позаду Олександриної хати, у ярку, була дітям гарна забавка: як під час війни через наше село їхали німецькі танки, так один там і перекинувся – тепер лежав собі, перевернутий догори гусеницями. Уже й хміль і дикий виноград почали його обплітати. Аж якось приїхали в село чужі чоловіки, походили-подивилися на танка… Та й повернулися із тягачем. Пробували витягати, і так, і сяк, але!.. А тоді вирішили розібрати. І поки дядьки танка розбирали, моя Мирося робила бізнес. Нарве ще зранку в залізну кружечку вишень, та й біжить продавати. На зароблені гроші купляла цукерки й пряники.
Одну кружечку продасть, та й знов побігла – лазить по деревах. Мирося дуже любила по деревах лазити. А найбільше через те, що хотіла, аби хтось її там побачив і почав сварити. Можна ж було б і знизу вишень дістати, і не лізти на самий верх, але Мирося лізе, та ще на ту гілляку вибереться, що вона ось-ось може тріснути.
– Мамо-о-о-о-о! – кричить згори Мирося і вимахує руками, голими ногами обійняла стовбур.
– Що ти там робиш?!! – сварюся. – Зараз же злізь, бо ще впадеш!
– Не впа-а-а-аду-у-у-у!!! – гукає Мирося, і їй так втішно, що це я на неї накричала! Бо так, за роботою, й не бачу…
– Злізь мені, я тобі що сказала! – Мирося не слухається, і я таки йду до дерева, наставляю руки.
– Та зараз злізу, ще трішечки тут посиджу.
– Мені страшно, злазь! – стою і дивлюся знизу на свою дочечку, пильно-пильно дивлюся. Як же Миросю дуже тішив той мій пильний погляд! Бо коли б ще я так гарно на неї подивилась?
Як зацвітали вишневі дерева, вранці Мирося бігла хрущів трусити. Ще холодно і в ноги мокро – лежить роса, а Мирося вже мчить до вишень чи до черешні. А кури – табуном за нею. Мирося вхопиться за гілляку і чекає, поки дзьобаті геть усі зберуться. А тоді вона трусне і раз, і вдруге, а хрущі додолу тільки – луп! та луп! І під деревами зчиняється страшенний гам, і хрускіт – то кури трощать жуків, їдять. Дуже багато було колись хрущів!
Але найдужче Мирося любила бігати. Як треба вигнати до череди корову, то вона батіжком тільки цьвохне і:
– Гей! Гей! – кричить, корову підганяє.
Корова набирає ходу, дійки трясуться, вуха лопотять. А Мирося жене за нею, доганяє, і – обгонить! Ото вже радість була Миросі, щоб перегнати свою корову!
Мирося поверталася назад задихана, а я вже наставляю до неї пляшку:
– Біжи, мені майок на витирання назбирай!
І це Миросі в радість! Швидесенько бере вона до рук пляшку і летить, як вітер, на берег. А там вилізе вверх по ясені, та й визбирує поміж його листям голубеньких комашок, трохи більших від бджоли, із зеленими переливами на спинках, напихає ними повну пляшку і біжить назад додому. А я з них роблю ліки: заллю майок горілкою, закупорю міцно корком і несу у темне й холодне місце.
Якось згадала при Миросі про її батька.
– От як твій батько та дуже пив горілку! – кажу. – Я колись поставила це натирання в комірчині. Воно ж недобре і смердюче, бо на жуках! А він і його знайшов, та й висушив до дна!
– Геть з майками?… – не йме віри Мирося.
– Геть із майками, цілу сороковку випив!
– Повну-повнісіньку?… – й губи покривила, стало бридко.
До сну вона лягає спати з Ганею.
– Ганю, розкажи мені казочку, – просить.
– Про кого?
– Про козу-дерезу.
І доросла сестра розказу, вже вкотре. Мирося добре цю казку знає, але дуже любить, щоб їй ще і ще казали.
– А тепер про Івасика-Телесика.
– Ну, слухай…
Ганя розказує, а маленька Мирося, мабуть, уявляє, як це той бідний хлопчик втікає від злої Баби Яги і лізе на високе дерево, як вона хоче його вхопити. Миросі дуже страшно і шкода Івасика. Вона починає пхинькати, вже й плаче.
– Ти знов?! – спиняю той плач. – Це ж просто казка! Ану мені затихни! Ганю, не розказуй дитині на ніч більше про таке, чуєш?! Спіть…
А тоді почали кудись летіти літаки. Прямо над нашим селом. День за днем…
– Це хоч не війна? – перепитувала Мирося в мене, або в сестер, у сусідів.
– Хто його знає…
– А як почнуть на нас кидати бомби?!
– Будемо ховатися…
І дитина моя несамовито кричала і втікала із дороги у кущі, падала в траву, закривала руками очі й плакала. І так кожного разу, як тільки почує, що гуде літак.
– Та хто це там так страшно виє?! Тільки на серце ляку наганяє… – перемовляються між собою жінки.