– Так то ж Мирося!
– Це котра?
– Ну та! Маринчина лялька! – кажуть.
– От уже ж страхопуд росте…
Та не тільки одна моя Мирося тих літаків боялась. Усі люди боялися.
Бо тоді тільки й розмов було – що про війну та їжу…
Частина друга
Громадяни
Працюй у колгоспі,
Будь передовою,
Я буду учитись,
Змагатись з тобою.
1
Миросі моїй шість років, час було б і до школи збиратися.
– Антосі уже купили Букваря! – вона радіє, аж кричить, і заглядає пильно в очі. – А мені коли купите?
– І тобі купимо, аякже! – обіцяю.
Але… Надходить осінь; старші діти йдуть до школи; у Антосі нові туфлі – а моя Мирося вдома!
– Як же це так?! Чого це ви мене не пустили до школи, мамо?!
– Бо ти ще дуже мала, вчителька сказали, треба підрости, – відмовляюсь.
Мирося – в плач!
– Та ти не бійся, наступного року підеш! – каже до неї Антося, як приходить після школи. Мирося треться поряд. – Не дуже в тій школі й добре. Знаєш, яка у нас строга вчителька? Б’ється по руках, як хто не вміє правильно написати або чорнилом поставиш пляму. І побігати там не вільно, коли захочеш, і поговорити між собою.
– Як це?…
– Тільки одна вчителька увесь урок і говорить! А нам, школярам, треба сидіти тихо цілу годину і не ворухнутись!
– Та не може такого бути!
– Спина в мене від того сидіння вже болить, і дуже нудно, ось що таке школа!
– А я все рівно хочу, – журиться Мирося і щовечора мене просить: – Мамо, ну пустіть і мене до школи. Так уже мені обридло сидіти вдома…
– От скоро поїдемо аж до міста! – якогось разу кажу до дітей.
– А це ж за чим? – Миросі й втішно, й дивно.
– По метрики! Поїдемо через великий ліс, ти ще, Миросю, там ніколи не була.
– Аж у М.?!
Моя Мирося враз забуває і про школу, і про нового Букваря, їй страх як хочеться кудись поїхати, та ще й так далеко!
– А коли ж ми поїдемо?
– Дуже скоро.
І от якогось ранку Яків під’їжджає підводою під нашу хату, спиняє коней. Я виводжу дітей, усі гуртом всідаємося на соломі. І не тільки ми самі, цілий гурт людей: Олександра з Антосею і Василем, ще дві жінки з дітьми!
– Тпр-р-р-ру! Нооооо! – гукнув на коней Яків, і ми поторохтіли по дорозі.
Їдемо, Мирося роззирається довкола, мало не зверне шиї! Ось вже минули своє село, проїхали й сусіднє. Розстелилось поле, стоять старі тополі по обидва боки від дороги. Завиднівся густий ліс…
– А я хочу злізти з підводи і трохи пробігти по шляху, можна, мамо? – раптом проситься у мене Іван.
– То й біжи! – дозволяю.
– І я теж із ним! – кричить Мирося.
Над головою у нас жовте й червоне листя, і дерева такі високі, аж не видно неба! І Мирося з Іваном – біжать наввипередки, регочуть, кидаються один по одному пилюкою, камінцями; щастя!
При в’їзді до міста всі знову сіли на підводу – Іван вискочив сам, а Миросю я висадила попід руки, бо вона втомилась. Мирося відхекується і все крутить головою. А там – хати одна одної краща! З-за повороту зненацька показався високий білий костел.
– Мамо! – кричить Мирося. – Це ж яка велика хата!
– Це не хата, церква, – у вуса посміхається дід Яків.
– Церква?… Я хочу до тої церкви!
– Там уже не церква, тепер це клуб. Комсомолія колись вигнала із цього костелу ксьондза.
– А ксьондз, це хто?
– Це як у нас батюшка, тільки цей одягнутий у біле.
– А де ж він тепер, той ксьондз? Куди його та комсомолія погнала?
– Тихіше… – шепчу і роззираюся. – Не треба такого казати. Не можна…
Аж ось і державна установа. У двері ми ввійшли гуртом. Дивиться моя Мирося, а за високим столом сидить сердита тітка в окулярах, голова низько зігнута, щось пише.
– Що там у вас? – питає.
– Та ось, ми привезли дітей, по метрики приїхали, – кажу до жінки.
– Звідки, із якого села?
– З І.
– Ви, громадянки, станьте вбік, а діти нехай по черзі підходять і називають свої імена та прізвища!
А тоді – кожне підходить й називає, ми, матері, кажемо за тих, що не сміють самі або не добре знають; називаємо день, місяць і рік народження.
– Мирося Іллівна Кульчицька, – кажу я за Миросю. – Дитина народилася…