– Ні! Більше ніколи!
Від того дня Іван сам дивився за Миросиними уроками, бо він гарно вчився, був уже в четвертому класі – і відмінник.
Ганна Михайлівна – маленька, худесенька, дрібна, та вже – вчителька! Її усі боялися і слухались, бо неслухів вона ставила в куток. Тільки не мою Миросю: після Іванової науки вона старалася із усіх сил і вчилася найкраще в класі.
І ще старалася Мирося, бо дуже боялася, аби не стати «залишнячкою». Була у них у класі Галя, що по два роки сиділа в одному класі.
– Ну, Галочко, давай ось тут прочитаємо? – просить Ганна Михайлівна «залишнячку», схиляється над нею низько-низько. – Ось буква «м», а це «а», і ще раз так само. Давай будемо читати: м, а, м, а – як буде разом?
– Не знаю, – каже Галя і щиро дивиться Ганні Михайлівні в очі.
– Та ти не на мене дивись, а в книжку!
– А що я там не бачила? – дивується Галя. – Я там все рівно нічого не розумію.
Билась, билась Ганна Михайлівна над тою Галею, та так і залишила її ще раз у першому класі…
Мирося на уроках пильно слухала вчительку, а вдома їй допомагав читати Іван. І все рівно перший клас промайнув для моєї дитини, немов у тумані.
Зате ж у другому – Мирося, Віра, Маруся і ще один хлопчик, Володя, отримали похвальні грамоти!
А після третього класу Мирося мені сказала:
– Все, мамо! Досить з мене тої науки! Я більше не піду в школу: писати і рахувати вже навчилася, то що мені там ще робити?
– То й не йди, – я згодилась.
На початку літа пішла на базар, продала книжки, а на четвертий клас і не купляю. А для чого? Моя дівка сидітиме вдома.
Але минув тільки місяць, Миросі зробилося вдома нудно – учитися вже не треба, усі хатні справи робили старші сестри, до колгоспу її ще не взяли б – бо рано…
Зате Манька у пісковому глинищі вже пасла колгоспних свиней – от де згодилася її різка! Мирося й собі проситься у мене:
– Мамо, можна і я піду пасти свині разом із Манькою?
– Куди там йти?! А як пісок засипле? – сварюся на неї. – Уже скількох дітей там завалило на смерть, ти не знаєш?
Мирося знає… Там у глинищі стоїть вода, люди копають ямки над самим урвищем.
Я до глинища не пускаю, але хіба за тим вітрогоном вслідкуєш?
Я заклопотана у справах, на роботі, а Мирося моя таки бігає за свиньми, разом із Манькою. Як натомляться, свині полягають та й купаються у калюжах – а дівчата сміються й собі лежать в траві, їм воля!
А в кінці серпня питаю ще раз:
– То що, Миросю, ти не передумала іти до школи? Може, я таки піду та й куплю тобі на четвертий клас книжки?
– І не йдіть, мамо, бо не треба!
От уже минуло й перше вересня; вже й друге; третє, минає тиждень… А Мирося знай собі гуляє. І Іван її не займає, не треба скніти над уроками; вечір прийшов – лягай, Миросю, спати!
Аж якось у неділю до нашого двору прийшов Петро Никифорович – учитель старших класів.
– А де це ваша дочка?
– Котра саме? – перепитую.
– Найменша, Мирося. Чого її немає в класі, може, захворіла?
– Та ні, вона здорова! Просто, не хоче більше ходити в школу, та й усе…
– Товаришко Марино, аби це був хто інший, я й не йшов би… Але ж ваша Мирося гарно вчилась, он у табелі одні п’ятірки мала! Шкода… І що ви собі думаєте?
Аж тут і моя Мирося визирнула із сіней.
– Миросю, це ти? Приходь до школи, – просить її ласкаво вчитель.
– Ні… не піду!
– Як це ти не підеш? Чому?…
– Я не хочу…
І раптом Петро Никифорович як гарикне грізно:
– Завтра ж мені приходь до школи!
Ще й рукою якось так махнув – я аж за стіну вхопилась. І Миросі теж зробилось лячно.
Іван того ж дня побіг до сусіднього села і купив книжки; у понеділок узяв сестру за руку і повів за собою в школу.
До школи Мирося ходила через подвір’я баби Надежди, у тої було дві дочки-близнючки, Миросині однокласниці, – Надя й Юлька. А далі – берегами, місточком через річку – вже і школа. Попід верби Мирося йде сміливо – Манька її вже не займає.
Минула осінь, настали холоди. Морозом скувало річку, хати аж по вікна позасипало снігом.
– Мамо! Нас сьогодні на лижах учили їздити! – вбігає до хати розчервоніла, захекана Мирося, і хвалиться мені: – Нас вчителька водила аж у ліс, аж до села А.!
– Аж так далеко?! – дивуюся, бо то й справді неблизький шлях.
– Дівчата всі назад йдуть, кажуть: у нас ноги болять! А я ще бігла б й бігла!