А Мирося сапала бараболю, та й врубала сапою пальця. Кров цібенить їй аж на землю, а вона радіє.
– То, може, мамо, я таки піду на випуск? – знай, проситься у мене. – Однаково сьогодні вже не зможу вам допомагати.
– А візьми – зав’яжеш руку ганчірочкою, кров стишиться, та ще трохи до вечора й поможеш, – прошу, аби не йшла.
– Та воно, мамо, мені болить і болить, аж шарпає. Ще нарве. А мені все рівно треба колись до школи за свідоцтвом йти. То, може, я піду сьогодні, разом із усіма?
– Нащо тобі те свідоцтво? – не розгинаю спини: аби більше встигнути.
– Але ж я вчилася!.. Нехай свідоцтво буде вдома? Що я, даремно до школи ходила? – і клянчить, клянчить, та таки впросила.
– То йди… – дозволила я.
Мирося тоді швидко помила ноги, вмилася, обв’язала руку ганчіркою; одяглася в старе плаття – те, у якому щодня ходила в школу. Я мусила таки вділити, та й дала їй із собою аж два стакани цукру і ще й десяток варених яєць! Мирося побігла через берег, а я вже сама пішла назад до бараболі.
У школі тим часом зібралися випускники із вчителями.
Директор у класі біля столу, накритого червоною скатеркою, видавав кожному до рук свідоцтво. Як вийшла до дошки моя Мирося, присоромив:
– А чому це ти, Кульчицька, та не перездала одну «четвірку»? Не схотіла прийти? Загордилася чи, мабуть, тобі було ліньки йти?
– Мені ніхто й не сказав, що можна було перездати… – Мирося розгубилась.
– Як це, не сказав?! Он Віра з Марусею і Володя – перездали, вони тепер відмінники! Гордість нашої школи! А ти?…
Миросі стало прикро. Зазирнула вона у своє свідоцтво: так і як є, там стоять геть усі «п’ятірки», тільки з математики – «чотири».
А коли усім класом, разом із учителями, її колишні однокласники ставали біля порогу школи, щоб зробити спільне фото, Мирося не почула, бо у цей час сиділа вона біля річки й гірко плакала. Вмилася, прийшла – а вже й по всьому!
3
Після війни люди в селі виписували газети – тоді відкрили при сільській раді пошту. І казали, що того року в кожній газеті було таке оголошення: «Діти загиблих на фронті приймаються на навчання без екзаменів».
– Ти куди хочеш поступати? – питає Миросю Віра.
– А ти?
– Я ще не придумала.
– І я ще не придумала.
Газет я не могла читати, та й далі свого села ніколи не була, хіба що раз у місті, коли метрики дітям виписували, й коли ж то ще було!
– Он Маруся, вивчилася на швачку, то й ти, певно, вчись і собі шити, – каже до Миросі Ганя.
А мені то й геть байдуже.
Уже було, що минув місяць після школи.
Пошту у селі носив Дорош, він же був і секретарем сільради.
– Ось, – якось зайшов він у подвір’я, несе мені в руках газету, – Маринко, ти, може, не знаєш, куди свою Миросю везти поступати? Візьми газету, разом почитайте, може, щось і виберете. Бо мені твоєї дитини шкода, вона ж така розумна! Нехай би вчилась…
– Що ви мені, Дороше, оце даєте? Я ж читати геть не вмію, – я і до рук ту газету не схотіла брати.
– То я тобі так розкажу, ось послухай-но! Тут тільки й треба, що написати заяву, взяти свідоцтво, похоронку, та й усе. Мирося ж сирота, її ж кругом приймуть.
– А в що я її одягну? Що вона там буде їсти, га?
– Послухай мене, Маринко, таки візьмися за це діло! – настоює на своєму. – Зрозумій, ти не прогадаєш, бо твоя дитина буде вчитися і жити на повному державному забезпеченні! Ти тільки напиши заяву.
– А яку заяву? Хто її напише? Я ж вам кажу, що неписьменна!
– Гаразд! Я сам і напишу, ти тільки візьми дитину й завези.
– Куди ж я її повезу? – я зажурилась, аж руками себе по грудях вдарила. – Я ж нічого ніде не знаю!
– То я залишу вам газету?
– Не треба, Дороше, не залишайте, бо не буде ніхто її в нас читати. Оце тільки лежатиме й порветься, то краще заберіть.
На тому й окошилось.
А Миросі що? Мирося – ще дитина! Вона почула, що нікуди не треба їхати, та й радіє, що буде вдома.
Віра вже була всіма думками в Умані.
Володю батько аж до Одеси мав завезти, щоб вступати на військове.
Юлька з Надею готувалися поступати на вчительок – рідна тітка брала їх до Корсуня.
Маруся поїде у Черкаси…
– Але ж у селі залишається Уляна! – відказує, як хто зачепить, Мирося.
Уляна на одну ногу крива, то й пішла на короварню робити – до телят. Баба Марця відшкодувала трохи грошей, купила онуці резинові чоботи. А вони за тиждень порвалися, на підошві протерлась велика дірка. Уляна ходить, ноги у гною…