А Мирося із Галею через місяць після випуску пішли на цегельний завод: записались на роботу.
– Дівчата, ви з якого року?
– Із 1945-го, – каже Галя.
– Е, ні! – хитає головою маленький миршавенький дядечко із заплаканими очима. – Тут у нас така робота, що вас ще не можна брати, приходьте хоч років через зо три.
– Як?… Ми хочемо зараз! – каже Галя, бо їй дуже треба було грошей – на дорогу до Вінниці, вона мала туди їхати на навчання.
– Ну… Давайте тоді так: я запишу, що ви із 1942 року. Коли що, то скажу, що мені збрехали. Але не бійтеся, перевіряти ніхто не буде. А нам ще й зараз дуже треба робоча сила. Ви дівчата показні, здорові. То як?
– Записуйте! – каже Мирося, вона за останній рік дуже гарно підросла, стала вища від усіх однокласників.
І цілий місяць вони із Галею робили із глини цеглу, на широких лопатах садили її у піч, потім виймали, виносили на вулицю, складали в купи.
У цеху горить піч, дуже жарко, двері навстіж відчинені, протяги такі, аж здувало хустку із голови. У Миросі по обличчю погнало гулі, одна роздулася над губою, а інша – завбільшки з кулак – нависала над самим оком, заважала дивитися, свербіла.
– Треба її вирізати, – якось просить мене Мирося. – Візьміть, мамо, ножа, та й виріжте!
– Ні, не буду я нічого різати, боюся, це ж око, – не хочу й слухати.
То Мирося придумала: замотала півобличчя хусткою, та й таки біжить до цегельного заводу.
А тоді їй ще й продуло спину та скрутило шию набік…
Галя отримала зарплату і таки поїхала до Вінниці.
Уляну пожаліли, що вона кругла сирота, із колгоспу направили вчитися до Умані – на бухгалтерські курси.
А Мирося до кінця літа пасла колгоспні корови в Дубині.
У вересні пішла вона до сусіднього села і написала заяву у цукровий завод на роботу. Миросю взяли відразу ж, записали працівницею на кагатне поле.
І почалося… Восени машини везуть буряки до заводу, а Мирося визбирує за ними по дорозі ті, що погубились.
Ще нічого не заробила, то зранку Мирося на роботу бігла боса, а старенькі, ще шкільні балетки несла під пахвою. Заходила вона в чуже село і аж там взувалась.
Взимку поле вкриває снігом, але робота не стоїть – Мирося разом із іншими жінками і дівчатами йде до складу і плете там матки – довгі доріжки із очерету, щоб накривати буряки. День відробила – записали.
Як отримала вона першу свою зарплату – аж двісті рублів! – усі гроші, до копійки, віддала мені до рук. Я взяла, замотала гроші у газету та й ховаю їх за образ. А Мирося тоді просить:
– Купіть мені, мамо, годинника, я так дуже його хочу…
І я мусила послухати, купила – малесенького такого дзиґарика, на пасочку зі шкіри.
Наступного року купила Миросі, за її ж зарплату, перше в її житті пальто – чорне, із каракулевим коміром. А Іван зі Львова привіз чобітки, справжні, заводські. Він уже працював, механіком. Коли їхав Іван із дому, я дала йому з собою грошей.
– Ось, – кажу, – а це ще Миросині, купиш сестрі щось гарне взутися, бо вона вже дівка.
– Ставай ступнею на паличку, зміряю, який тобі треба розмір, – Іван бере в руки ножа і відрізає трохи більше, ніж по ступні. – А це ще щоб онуча влізла, – пояснює Миросі.
– Ні! Я хочу малесенькі чобіточки, гарні, а не такі, як у мене були – великі кирзові.
– Для чого тобі маленькі? У тебе он нога – мов у поліського злодія, розтоптала! – дражниться із неї Іван.
А паличку сховав…
То Мирося так, аби він не побачив, вийняла тихцем із сумки ту прикру мірку, та й добряче підрізала.
– А так тепер буде добре! – сказала потім Марусі.
От Іван і привіз їй по тій мірці, маленькі. Мирося взяла до рук – які ж гарні! А як взула… Пальці у чобітках скручені, нозі геть незручно. Але куди вже дінешся? Що сама виміряла, то те й мала тепер носити!
Знов була зима, тріщали морози. Ми всі тоді сиділи в хаті.
– Агов, Миросю! Виходь на роботу! – якось гукає її Тетяна. – Прийшли вагони із буряковим насінням, треба розвантажити.
Мирося збирається і йде.
До цукрового заводу була підведена залізниця, і нею привозили всякі вантажі.
Того разу привезли насіння, воно горами вершилося по вагонах, розфасоване у величезних кубинських мішках – довгих і важких.
– Та цей мішок більший від мене! – кричить Мирося. – Я ж його на собі не донесу!
– Донесеш, де ти дінешся! – не слухає керуючий. – Підходь, дівулю, і ставай у чергу.