Мирося стає. Черга суне… І от моїй дитині на плечі сповзає мішок. Миросю від непомірної ваги згинає вдвоє, кінець мішка падає аж на землю. А вона таки волоче його по землі.
– Підкидай вище, сади мішка собі на голову! – гукає дядько. – Отак-так, будеш піддавати на себе! Гляди, аби не впав.
Мирося тужиться, вона помалу перебирає ногами, йде. А ще ж треба було крученими сходами винести нагору! Там мішка підхоплювали старші жінки, висаджували на платформу і складали в піраміди.
– Миросю! Гайда в завод! – навесні знов і знов гукає від воріт Тетяна.
– То я тільки що прийшла, ще й не встигла вмитися! – було, дивується Мирося.
– Потім вмиєшся, тепер треба швидко бігти! Прийшли нові вагони!
– Із чим?…
– Сьогодні із білим каменем!
Мирося на ходу хапає зі столу скибку хліба, посипає його зверху сіллю і дорогою біжить-вечеряє.
Ще здалеку вона бачить довгий потяг, над червоними вагонами вершаться білі гори.
– А як же його звідти виймати? – не розуміє Мирося. Бо вагони стоять високі, камінь – насипом.
– Вилазьте на вагон, беріть камінь до рук і викидайте вниз! Як верх скинете, відкриємо знизу люки! – пояснює дівчатам розпорядник.
Миросині ровесниці, були й трохи старші, одна по одній вибиралися на білий камінь та й грузили. До одного вагона їх ставили по семеро дівчат.
Робота кипить, треба поспішати! Там, де стоїть Мирося, вже й піввагона в ямі. Заскреготав замок – двоє чоловіків, підваживши ломом, відкрили важкий залізний люк, каміння з гуркотом летить донизу.
– Закриєте самі, – наказують дядьки дівчатам і йдуть до наступного вагона.
– А як же ми закриємо цей люк?… – тим дивно, самі не підіймуть!
– Як не закриєте люка, то вам вагон не зарахують! – каже їм підрядник. – Так що піднатужте, гуртом ставайте!
Але як дівчата не тужаться – не можуть.
– У мене жіночі дні! – раптом каже Люба, Миросина однокласниця. – Мені не можна важкого піднімати, – і відходить вбік. Тепер вони вшістьох, ще важче! Дівчата аж стогнуть від натуги, піт їм аж очі виїдає – а не здужають!
– Як пообіцяєте принести пляшку, то закриємо… – підходить до них один із тих, що з ломом.
– Ще чого! Закрути губу! – і дівчата таки самі й закриють.
А там і другого, і третього вагона, все самі…
Мирося йде після всього додому, аж волоче ноги, у животі їй бурчить від голоду, а може, від тих страшних зусиль?
Мирося чомусь не вміла лукавити, як інші дівчата. Якщо й мала жіночі дні, то соромилася про них комусь сказати.
Ото – чи слаба, чи здорова, а рве Мирося на себе мішки або камінь грузить…
Аж якось таки й не втрималась.
– Ой-йо-йой! – і собі скривилась.
– Що таке, Кульчицька?! – підходить дядько.
– У мене живіт болить.
– Що, обмочилась?
Миросі робити було важко, бо вона ще тоді була дитина, хоч і виросла нівроку. Але нікому до неї не було діла – ходиш собі на роботу, то й ходи!
Часом, правда, пожаліється мені, своїй мамі.
– А Антося он вчиться в Києві…
– То що?
– Вона там ще вчиться, із дівчатами в кіно ходить… У мене спина від роботи болить…
А я що? Я сама тоді була, як тяглова коняка, то й відказую:
– Така вже доля сільської жінки, терпи…
І подумати було б, та й відправити Миросю вчитись. Але я – затуркана і темна, Грішка був далеко, Маруся з Ганною? Іван?
Миросю ніхто вчитися не заставляв. Хіба тільки двоюрідний брат…
– Миросю, йди вчитися, – було, перестріне і просить мою Михайло. – Ну чого ти ходиш у той завод? Що ти тут собі заробиш? Хіба горба на спину. Подумай, ти ж у школі була відмінниця, тобі треба далі вчитись!
– У мене з математики четвірка! – відкаже йому Мирося, і щодуху тоді втікає геть від брата.
І якщо десь його хоч здалеку забачить, обходить десятою дорогою.
– Чому ти втікаєш від Михайла? – якось запитую Миросю.
– Та… Він знов буде чіплятися до мене зі своїм «їдь вчитися»!
І що мені було казати?
4
З одного боку біля мене жили Арсен і Олександра, а з іншого – Карпо і Мойра, у них не було дітей. Та ще й ця Мойра якась така страшна була із себе – сама худенька, лице жовте-жовте, немов віск, і вздовж усе порите зморшками. Маленькою моя Мирося постійно туди ходила, бо Карпо дуже любив дітей. То вона, щойно на ноги зіп’ялася, і вже йде, руки наставить і гукає до нього:
– По-по! По-по!
А Карпо її підхопить, та й підкидає над собою.