Тільки ж Мойра була вже не така добра, вона ходила постійно смутна й похмура і свого Карпа стерегла, неначе ока, бо колись мала із ним халепу. Вже вони були одружені… Карпо як пішов на війну, то дійшов аж до Сталінграда, а там зустрів свою нову любов, дівку-росіянку. Сказав тій Марфі, що його звати Мішка, назвався нежонатим, познайомився з її батьками. Карпо-Мішка навіть відгуляв у Росії весілля! Та й чомусь привіз молодицю в своє село, додому. Зайшов до хати, увів за собою жінку. А Мойра вибігла напроти, щоб обійняти, побачила поряд із чоловіком гостю, та так і сіла.
– Це хто з тобою приїхав? – питається в чоловіка, ще надіється, що може…
– Та… Мойрюшко… Це… – і втік із хати, жінок оставив сам на сам, аби якось там домовились поміж собою.
– Хто ж ти така? – як Карпо уже пішов, питає Мойра в дівчини.
– Я – Марфуша, жена Мишкина.
– А… – зітхнула Мойра. – А де ж твій Мішка, хто він, звідки?
– Как кто?! – здивувалася Марфуша. – Вон он, вышел только что на улицу! А ты его сестра? Или… мама?
Мойра була собі ще замолоду чомусь захланна, бліда і квола. А ще як в селі була важка робота, потім відгриміла війна, то вона так і виглядала на років сорок, насправді – трохи більше було за двадцять.
– Це ніякий не Мішка, ти щось плутаєш, це мій Карпо! І я йому не сестра й не мати, а справжня жінка!
– Нет, это Мишка! И я его жена, – не відступає від свого гостя.
– От кобель проклятущий! – зрозуміла нарешті Мойра, чого це Карпо так швидко втік із хати. – Нам щось треба думати.
Марфа й зрозуміла…
– А что тут думать? – вирішила вона. – Мужиков нынче мало, будем вместе жить.
– А як Карпо? Як ми його ділити будемо? – питає Мойра.
– Договоримся! Будет так: один день твой Карпо, а на второй – мой Мишка! Хорошо?
– Отут вже й ні! – Мойра хоч і плохенька була з себе, але казали жінки в селі, що вона щось вміла, і мати у неї, і баба були відьмами. Тож як чоловіка до себе приворожити, Мойра знала теж. Така страшненька, із трудом колись добула свого Карпа, то тепер ні з ким його ділити й не збиралась.
– У вас есть дети?
– Немає, – каже Мойра.
– А у нас с Мишкой скоро будет ребенок! – прибила Марфуша законну жінку остаточно.
– То буде дитина… кажеш?
Наступного ранку люди навіть в полі чули, як несамовито кричала жінка.
– Кацапка стратила дитину, – пояснювала нам, сусідам, Мойра. – А вже було місяців шість, от біда-біда.
– Як же вона стратила? – питаю.
– От з’їла щось не те, та й викинула з себе. Що ж тепер поробиш? Таке буває…
А ще за тиждень Марфуша, плачучи, поїхала із села геть. А Карпо й далі мусив жити з Мойрою.
Якось у мене з хати ділася кружка – хороша була, солдатська. І я собі ходжу й журюся: за що її тепер купити, нову?
Аж тут прибігає додому моя Мирося й каже:
– Мамо! Наша кружка у тітки Мойри, я бачила, як вона молоко нею переливала із відра в гладущик.
– У тітки Мойри, кажеш?
І я здуру пішла…
– Мойро, казала Мирося, що десь тут у тебе наша кружка є. То, може, віддаси?
– Яка ще кружка? – примружила до мене чорні очі Мойра.
– Може, дитина занесла? Чи…
– Яка дитина? Хіба ти не знаєш, що у нас немає дітей!
– Ану ж покажи мені ту кружку, якою ти тільки що молоко цідила, – а я таки й не відступаю від свого.
– Ось! – Мойра винесла і показала.
– То це ж моя! – хіба б я не впізнала свою кружку. – То ти мені віддаси?
– Не віддам! Йди геть із мого двору! От вже причепилась…
– Я піду, але ти, Мойро, віддай мені спочатку кружку, бо я тепер піду по селу та й розкажу, що ти її у мене вкрала!
– А, так?! – Мойра до мене недобре вишкірилась. – Ти мене злодійкою хочеш назвати? То так не буде! Ось тобі! – і плюнула собі під ноги. – Я тобі, Маринко, таке пороблю, що твої дівки ніколи не повиходять заміж!
– Та чим же тобі мої діти винні? – злякалась я.
– Чим винні?… Таки нічим. Добре! А нехай і повиходять заміж, але тільки тоді, коли в кожної у роті тільки по одному зубові зостанеться, ось! – і Мойра страшно засміялась.
Вона сміється, а мені аж жаром сипонуло поза спину: я ще добре пам’ятала батьківські прокльони і те, як вони гарно справдились. Вхопилася я руками за голову і мерщій побігла з подвір’я геть. Але ще цілу ту ніч не могла заснути, усе в моїй голові кричали ті Мойрині прокльони.