Гордій уже був раз жонатий. Але жінка його швидко вигнала, бо він дуже любив пити горілку. Та й якийсь такий собі геть непутящий був і непоказний із себе чоловік цей Гордій. Але десь побачив він мою Марусю, і вона йому, либонь, таки сподобалася.
Якогось дня прийшов Гордій до нашого двору, щоб свататись.
– Чув, у вас, тьотю Маринко, є повна хата дівок на виданні! – став та й кричить ще від воріт.
– Є, а що ти хотів? – вийшла напроти, питаю.
– Та думаю, чи не піде Маруся за мене заміж?
А та саме переходила двором, йшла від корови, із дійницею в руках.
– Що?! – Маруся моя аж кинулася на ті слова. – Я тебе перший раз бачу! Хто ти такий?!
А Гордій вже й суне по подвір’ю…
– То ти до нас свататись прийшов? – я на Марусю й не зважаю. – Чи, може, так, на розглядини?
– А що мені тут довго розглядатись? Я вже не парубок, то прийшов і прямо кажу, що мені треба. То віддасте за мене Марусю, тітко?
– Якщо так, то де ж твій хліб?
– Нащо мені хліб? Я церемонитись не люблю!
– Зачекай, сину… – я повернулася до хати, відкрила двері, та й рукою показую на сіни, – ти зайди…
От уже й зайшли.
– А тепер сядь, розкажи нам – хто ти й звідки, як звешся, де живуть твої батьки.
– Ну то й сяду! Але нехай сюди зайде ще й дівка!
– Звуть мене Гордій… – Гордій говорить, а Маруся, дивлюсь, мов меч сидить сердита. Видко, дуже не до вподоби їй жених. Бо Маруся моя, байдуже, що безприданниця, але красуня й чепуруха! Вона була чорнява, швидка. Відколи стала дівкою, у хаті тримала такий порядок, якого ніколи тут і не було. І сама завжди чисто вмита, коса аж вилискує – товста і гладко вкладена. Яку б роботу Маруся не робила, а завжди вдягнена була, немов у празникове.
Дитина моя у селі вже рахувалася тоді за швачку. Хоч і працювала Маруся у колгоспі, а вечорами шила на всю сім’ю, ще й від сільських жінок брала роботу, і скрізь встигала. Одне, що була гостра на язик і дуже нетерпима.
От по розмові Гордій пішов із хати, а Маруся не нагріє собі місця, ходить туди-сюди і сердито дише, аж наче жар летить від неї.
– Ти бач, що надумав?! Та хто він такий?! Розвідник, гноєвоз смердючий! Щоб я його більше в нашій хаті не бачила!
– Сахнись, Марусю… – кажу тихо. – Не нам вибирати. Чи ти хочеш в дівках до самої смерті сидіти?
– Не засиджусь!
– А багато у тебе досі сватачів було? – нагадую.
– Цей перший…
– А тобі скільки років, га? Ти ж бачиш, що ми бідні. А ви всі без батька, сироти. Може, до нашого двору більше вже ніхто й не прийде, цей Гордій – перший і останній. Може, правду Мойра тоді прокляла вас усіх?
– Бо ви, мамо, скрізь тільки й бачите образи, усіх підозрюєте в злодійстві, і не змовчите ж ніколи, от тепер і маєте! – аж до серця мені дістала.
– Піди, Миросю, – кажу, – і гукни до нас на раду тітку Олександру. Може, ця дурна хоч її послухає?
Олександра зайшла до хати…
– У нас щойно був сватач, – розказую зовиці. – Приходив до Марусі, аж із А.! Ось, хочу з тобою порадитись, що мені тепер далі робити.
– А Маруся не хоче за нього йти? – питає Олександра.
– У тім-то й річ, що не хоче, – та й розказую, що й до чого.
Олександра уважно вислухала.
– А що, – каже, – знаю я цього Гордія. Та він такий хороший! І чоловік вам буде у подвір’ї, хоч яка підмога – курку заріже, биками привезе із поля сіно. Не відказуйте! Беріть собі у прийми.
– Та нізащо! – сердиться на ці слова Маруся. – Від нього смердить горілкою і коровами!
– То це ж чоловік, – не мовчу і я. – Чим він другим має пахнути?
– Не піду!!!
– Ну, тоді… Як не хочеш, Марусю, йти заміж за Гордія, то я віддам Миросю!
А Мирося сиділа на печі, почула, що я кажу, та як підскочить:
– І як це я в п’ятнадцять років заміж піду?!
– Ти чула? – кажу до Марусі. – Як не захочеш виходити за Гордія заміж, то вийде твоя молодша сестра, а тобі сором буде!
– Ще Ганя є!
– Марусю, що ти кажеш!!!
Хоч і не згодна була Маруся, та за два тижні ми таки відгуляли весілля, і стали молоді жити у нашій хаті – на другій половині, через сіни.
– От уже я зазнала щастя! – Маруся за місяць аж зчорніла. – Спасибі вам, мамо!
– Нічого, доню, звикнеш, – заспокоювала я дочку. – Ти тільки чоловікові своєму не переч, змовчуй і терпи.
– Хіба ж ви не бачите, що Гордій щодня, ще від весілля, п’яний!
– А наш батько хіба не пив? А інші?… Теперечки такий час, – кажу, – що геть усі чоловіки п’ють. То де ж ти дінешся?