– А от і не всі! Це ви мені такого чоловіка підшукали, аби він мене мучив!
– Гордій сам прийшов, я його не шукала.
– Та краще б я й на світ не народилася, як тепер так жити!
І так у нас було день при дні…
Гордія ще немає, Маруся прийде з роботи, жвава і весела, бігає, щось робить, копошиться. Як тільки він з’явився у воротях, дочка моя й зів’яла, мов на каторгу іде до своєї хати, згорблена, смутна. А чоловікові байдуже на Марусин настрій, він увійшов до кімнати, та й…
– Наливай, жінко, чарку! Давай вечерю і лягай зі мною у ліжко! – кричить, а сам вже п’яний.
Маруся бродить по хаті, мов сновида – і лягти не хоче, і вигнати не може: бо чоловік.
А цей чоловік, відколи з’явився у нашому дворі, пальцем об палець не стукнув. Усе в нас із ним, як і було раніше, тільки й того, що добавилося клопотів у хаті, та ще – Маруся моя замужем.
За два місяці Маруся почула, що вагітна: не може вона ні спати, ні їсти, і як що ковтне, те зразу й вирве, аж вітер її став носити.
– Ну, тепер ніде вже не дінешся, – кажу, – дитині треба батька.
– Мамо! Я собі щось вдію, не люблю я його!
– Яка любов?! – дивуюся на такі слова. – Це все вигадки! Я за вашого батька виходила по любові, і що з того? Де тепер та любов? Пропала! Ніякої любові немає, є терпіння! Я терпіла, і ти терпи! – вчу свою дитину.
– Але ж не у всіх так! – таки пручається Маруся.
– У кого не так, скажи?
– Он у тітки Олександри, і у Галини, у Дмитра із Настею…
– Що ти кажеш?! У них був батько, вони виходили заміж і женилися, бо прийшла пора, їх брали такі люди, як вони. А ми хто?!
– То це так?…
У травні в Марусі народилася Надя.
– Тепер йдемо жити в А., до моїх батьків! – сказав Гордій. – Трохи тут поробили, а тепер моя мати каже, щоб ми ішли до них.
– Що ж ти тут зробив? – дивуюся на такі слова свого зятя.
– А хіба у вас було що робити? Та щоб ви знали, я, може, що й робив би, але хіба за вашою Ганею встигнеш?!
Із лікарні Маруся вже їде в село А., за п’ятнадцять кілометрів від дому – в ліс.
– Як там наша Маруся… – сиджу й журюся. – Чи є у неї хоч молоко для дитини?
– Я піду й провідаю! – Мирося молода, вона прийшла з роботи, скинула балетки, взяла банку вдень видоєного молока та й побігла. А бігти ж неблизько – спочатку дорогою, а тоді через глибокий яр, через поле, лісом – ось і А.! Мирося тільки увійшла в село, аж тут до неї причепились малі хлопці. Вони бігали за м’ячем, побачили чужу дівчину і ну слідком доганяти!
– Ти хто така? – доганяють, а у спину ще й кидаються грудками.
– Відчепіться! Не займайте мене! – біжить моя Мирося і озирається, боїться: хоч би не набили.
А вони не відстають. То Мирося як припустить бігти! Згори й під гору, ось і горбок! А на горбку живе Маруся.
У Марусиної свекрухи була маленька хатка, ще вполовину менша від нашої! Тільки на два півсліпих віконечка з причілку, а збоку були двері, старі-старі, що аж у землю влізли – як треба заходити, то добре пригинатись. Біля хати не було ні хліва, ні клуні, ні комори, геть і дерево ніяке не росло – голо було, як на коліні!
Не тримали мої свати ні свиней, ні корови. Хіба кілька курок ночувало у темних сінях на драбині, от і вся була господарка. Та ще й жили усі в одній кімнаті – батько з матір’ю спали коло печі, Маруся з Гордієм тулилися під порогом, Надя у колисці висіла під сволоком серед хати; стіл, скриня, мисник – от і все.
– Марусю! – дивується Мирося. – Як ти тут живеш? Тут так тісно, темно! Як же ти будеш вишивати?
– Яке там вишивання! Дитина ночами плаче…
– А що Гордій, а батько, мати?
– Гордій із батьком їдуть щодня биками на роботу в І., а мати ходить до колгоспу.
– Мама підсипали тобі гусочку пелехату, думали, ти візьмеш. Тільки… де ж ти тут будеш гусей тримати?
– Не знаю… – журиться Маруся. – Буду просити, щоб хоч невеличкого хлівчика зліпили мені з глини. Але не знаю, чи колись допрошуся…
Не витримала такого життя, і за місяць Маруся повернулася назад додому – із чоловіком і дитиною.
– Свекруха вигнала? – питаю.
– Та ні, Гордій сам захотів. Тут у нас є корова, вівці, гуси, свині. А там – батькам самим нема що їсти.
– То й живіть.
Я не скажу, що хотіла, аби Маруся поверталась, зате ж Мирося яка рада! Вона відразу ж взялася бавити дитину. Щодня тепер бігла з роботи стрімголов додому, навіть клала Надю біля себе спати.
А Гордій, як пив, то тепер став ще дужче! Ще й цигарки ніколи не випускав із рота, у хаті геть усе скрізь просмерділося тим тютюнищем. Часом Гордій прийде й упаде на лавці, а встати сам не може. Я зайду, подивлюся – лежить мій зять, хропе, слину пускає з рота. А часто не почує сам себе, то й штани замочить. У їхній кімнаті смерділо найдужче. Маруся бридила чоловіком, щодня перестеляла після нього постіль.