Як подумаю тепер, як же вона, бідна, те терпіла!..
Терпіли ми всі, я ще й просила, аби було в хаті тихо, щоб люди не бачили, які у нас порядки.
А Гордій що далі, то вже й відчув, що він у дворі господар, та й почав свої права качати. Усе йому не так.
Вже й вередує, Марусю за плечі шарпає. Я що йому не скажу, то він зразу ж у крик:
– Пішла звідси, стара змія! – аж очі вирячить. – Забирайся геть із моєї хати! Щоб я й духу твого поганого тут не чув! – навісніє.
– Це моя хата, – якось кажу. – А ти, сину, можеш йти собі геть, бо я тебе в прийми не гукала, – на цей раз і я не змовчала.
– То це так?! Ти, відьмо, мене вигониш?! Збирайся, Марусю! – та й шарпає її за руку.
А вона пручається:
– Я нікуди не піду, я у себе вдома…
Гордій тоді – в ворота! А я прошу дочку:
– Марусю, це ж твій чоловік. Він батько твоєї дитини. Може, я йому й правду чимось не вгодила. Ось, сказала таке… То ти мусиш йти за ним…
Маруся тільки мовчки на мене глянула, нічого не відповіла.
Так мовчки вона й пішла до хати, на свою половину, зібрала увесь свій одяг, зав’язала його у клунок, поклала на підводу. Та й поїхали.
А вже за тиждень, увечері, хтось загримав по шибках.
– Марино! Відкривай!!!
– Що там таке? – я вийшла з хати, а в сутінках стоїть Панас із А. – сусід Гордієвих батьків.
– Збирайтеся, Марино, – каже, – швидко, і мчіть зараз же в Антоніну!
– Що там сталось?
– Вашу Марусю завезли у лікарню: Гордій убив дитину!
– Ой горе ж яке!!! – і я, як сніп, упала на порозі.
Мій крик почула Ганя. Як вискочила вона у сіни, та побачила, що я лежу, мерщій метнулася назад до хати, взяла з собою води та й оділляла мене. А тоді ми обоє побігли до сусідів, найняли підводу і поїхали до міста.
Заходимо до лікарні, знайшли палату. Дивлюся – на ліжку Маруся лежить побита, а дитини поряд з нею немає.
– Де Надя?! – а мене всю аж трусить. – Де дитина?!! – кричу. – Чого ти не вгледіла дитини?!! – рву на собі коси.
– Мамо, Наді зараз шиють голову, казав лікар, що вона буде жити, – Маруся шепче побитими губами, і стало видно, що немає передніх зубів.
– Як же це так сталося?… – я побачила, мені вже й шкода. А ще почула, що дитина жива, то наче туман із голови почав сповзати.
– Гордій прийшов з роботи п’яний, та й почав битися. Він увесь цей тиждень дуже мене бив, мамо! А цього разу ще й вийняв із штанів паска, замахнувся… А у мене тоді в руках була Надя, вона спала. То Гордій і вперіщив по дитині – бляхою розсік голову! Мамо! Стільки було крові! Я подумала, що дитина вмерла. Але він її не вбив…
– Слава Богу! – кажу. – Як буде все добре, поїдеш, Марусю, після лікарні назад додому, бо не треба нам такого заміжжя. Уже краще бути все життя самій, ніж якийсь п’янюга має так гірко з тебе знущатись.
А Маруся тоді підвелась з ліжка, узяла мою руку й поцілувала.
– Спасибі, – каже, – мамо…
Дивлюся згори, а у її чорному волоссі вже повно сивини. Мені так гірко-гірко тоді зробилося, думаю, що то моя дитина так перемінилася. Якого ж я горя своїй Марусі тим заміжжям завдала!
З лікарні ми з Ганною забрали Марусю додому. Це вже було, як у колгоспі закінчувались жнива. Зерно зібрали, а великі в’язанки соломи люди складали у березі, в кінці нашого городу, попід самі вільхи.
– Як же добре, що вже по всьому! – радіє Маруся, розмотує в хаті дитину, цілує її.
– Шрам, видко, залишиться, – роздивляюсь при світлі Надю. – Добре ж, що хоч у такому місці, що не дуже видно, буде закладати волоссям. Бо якби ударив був по личку!..
– Не хочу, мамо, більше й чути про того нелюда. Поїду в район і перепишу по-новому дитині метрику! Заплачу, але нехай запишуть, що я одиначка!
– Шкода, шкода…
А тоді Мирося сіла бавити дитину, а ми з Марусею і Ганею пішли у берег по солому. Взяли по повній в’язанці на плечі, та й принесли, виклали солому попід саму хату, аж по самі вікна. І ще один раз вернулись.
– Вранці треба буде занести солому в клуню, – каже мені Ганя. – Добре, що ще дощу не було!
А соломка й правду, така хороша була, суха, аж шамрала.
– Гарна солома, – кажу. – Давно ми так гарно не збирали.
Аж тут по вікнах щось як затарахкає!