– Чого ви защебнулися?! – бачу, а то Гордій! Приклав дашком до скла руку і кричить знадвору. – Це я прийшов! Скоро відчиняйте двері!
Я й пішла, відчинила, але в хату не пустила. Стала на порозі, руками вперлась у варцабу.
– Чого тобі? – запитую.
– Як це – чого?! Тут мої дитина й жінка, і я тут буду жити!
– Ні! Йди геть, більше ти вже Марусі не чоловік.
– Нехай мені це сама Маруся скаже!
Маруся те почула, вийшла із сіней і скрутила Гордієві дві дулі.
– А це ось бачив?! Ось тобі моя відповідь, йди геть!
– Марусю, чуєш? Я більше вже не буду пити! І битися не буду… То ненароком, один раз так вийшло, – стоїть Гордій і просить.
– Ти замалим не вбив мені дитини! І взагалі, я тебе бачити не хочу, ти мені гидкий і противний, щезни з моїх очей! – і Маруся пішла у хату.
А я стою.
– То це так?! – вишкірився до мене Гордій. – Я вам цього не подарую, ви ще всі будете гірко шкодувати! – спересердя копнув суху солому чоботом і пішов.
А вночі я прокинулася від того, що у кімнаті стало видно, як удень. Чую, Ганя кричить:
– Вставайте, хата горить!!!
Поки ми повискакували на вулицю, а вогонь уже й побіг по стрісі. Дуже швидко розгорілось полум’я, ми нічого й винести не встигли. Стоїмо, як спали, босі, голі, в самих сорочках. Я дивлюся на свою хату, а суха солома горить, аж стогне, дим стовпом здіймається до неба. Швидко й отямились, ухопили відра й кинулись у берег, усі разом почали носити воду з копанки і хлюпати на хлів, на клуню, повиганяли у ніч худобу. Сусіди побачили вогонь. Тільки у нас уже не було чого гасити, їм треба було рятуватись самим. То кожен лляв воду на свою хату, накидали на стріхи мокрі рядюжки…
Нарешті з колгоспу приїхала кіньми пожежна бочка. Поки приладнались, аж тут лопнув шланг, уся вода й виллялася. До того рейваху ще й серед двору зробилася величезна калюжа. Люди по ній ковзаються, падають з відрами.
Страшна та була ніч. Дівчата до ранку ночували по сусідах, а я сиділа у своїй клуні – щоб встерегти хоча б худобу і зерно, що залишилось. Бо знала, що й на біді знайдуться ласі поживитись.
– Це Гордій підпалив нам хату, – каже вранці Ганя, – більше немає кому.
– Довго й не треба було: в’язанки лежали попід самі вікна, черкнув сірником – і готово…
– Увесь мій одяг погорів, – журиться Маруся. А дитина аж захлинається у неї на руках.
– Святі ікони згоріли… – плачу. – І німці були, не винесли, а тут – усе пропало…
Я знала, що у селі були свідки мого горя – люди, що бачили, як Гордій підпалював хату і біг після того по нашому городі, як коня свого залишав під вільхами. Ще й ми ж тоді тільки-тільки викопали картоплю, земля була пухка і свіжа – геть і ступні Гордієві по землі було добре видно – великі, чоловічі, від кирзових чобіт. Його можна було б притягти до суду… Але ті, що бачили й могли розказати на суді, тільки перешіптувалися між собою. Але я їх не маю права судити, тих людей – вони боялися свідчити проти Гордія. Бо був неписаний закон: свідкові після суду палили хату…
Згоріли наша хата й хлів, осталася тільки клуня. Нас із дітьми на цілу зиму прийняли до себе жити сусіди.
– Ходіть жити до нас, – попросила Олександра. – Ви нам хати не пересидите. Якраз Настя із Дмитром вийшли на свою господу, їхня половина тепер стоїть вільна.
– Спасибі… – обійняла я чоловікову сестру. – Ми тільки до весни перебудемо, а там спроможемося, та й зліпимо собі нову хатинку.
– А поки йдіть до нас.
Цілу зиму ми тулилися у одній невеличкій кімнаті, на плиті варили їсти, спали покотом на соломі.
А як тільки завесніло, тільки-тільки з’явились перші стежки в болоті, я й пішла по селу – скликати жінок на вальки.
– Я відроблю, – кожній обіцяла і аж кланялася низько, так дуже просила. – Ви ж знаєте, у мене дівчата. Ми відробимо.
І якогось дня зійшлися у нас на згарищі молодиці. Дядьки підводами возили глину, висипали на подвір’ї, носили із криниці воду, лляли поверх глини і засипали полову. А тоді молодиці підбирали високо спідниці й сорочки, підтикали їх за пояс і починали босі по глині танцювати – так робили заміс. Кілька жінок набирали той заміс у жмені і клали в дерев’яні форми, бахкали ними по землі – викладали вальки.
Люди робили швидко, і вже за три дні на нашому подвір’ї стояли стіни. А тоді я знову пішла по селі – вже просити чоловіків на верх.
– Чим же ти будеш платити? – питають мене люди.
– Що здужаємо, то відробимо з дівчатами. Та й хлопців маю! Грішка із Іваном теж відроблять, коли що буде треба, – обіцяла.