Уже над стінами й виріс верх. Крокви я сама вкрила житніми сніпками; жінки укидали стелю глиною; знаюча баба прийшла і виклала піч. Аж вкінці я вирівняла під ногами землю.
– От і все! – столяр прибив до дверей клямку. – Гарна вийшла хата!
– Гарна… – кажу йому. – Тепер буду відробляти до самої смерті, і чи ще й встигну.
– Як не ти, то діти колись відроблять!
Ще не висохла на стінах і стелі глина, ще роса текла кутками, скрізь добре проступала солома, а я справляла новосілля.
– Прийдіть, хоч хліба із салом поїмо, – запрошую Олександру із Арсеном. – Так не можна переходити до хати, щоб геть без хліба…
За літо наша нова хата не встигла добре висохнути. Але ми не мали іншої, а людям я не хотіла набридати. Так і зимували ми того року в сирій. Як зараз пам’ятаю: стіни чорні, ще не білені – бо ж мокрі. Смерділо сирістю, гнилизною.
Аж на весну хату побілили – коли вже можна було відкрити настіж вікна.
6
Марусин колишній чоловік швидко після того знову оженився, не минуло й року. З Гордієвого села переказували, що народився у нього син.
– Бач, Олександро, – кажу, як почула таку новину, до зовиці, – не в одної мене дочки засиділися у дівках – є ще такі, у яких війна забрала батька.
Маруся дитину здала в ясла, та й пішла на ферму – до телят. А взимку вона ходила до молотарки. Потім сапала буряки.
Ганя теж ходила на роботу в колгосп, жила зі мною.
Іван закінчив технікум в Умані і поїхав на роботу аж до Львова, робив біля машин, механіком.
– Буде мати розум, там і ожениться, – казала Ганя. – На Західній Україні люди дуже працьовиті. Жінки, як ласочки, увесь час прибрані гарно, не так, як у нас, і говорять солоденько, чуєш голос, а здається, що співає. І живуть люди не так убого, – згадувала свої заробітки в голодовку.
Грішка після училища поїхав по направленню в Казахстан. Привіз із заробітків штапельні хустинки – білесенькі, із маленькими трояндочками (за ним поїздом привезли хліба – заробив), у нас тут таких ще й не було!
Мирося як закуталась в ту хустку, та й побігла на вечірнє кіно, разом із подружками. За клуб у нас в селі тоді була довга біла хата, під солом’яною стріхою. У цій хаті колись жили заможні люди, куркулі, а як їх вислали в Сибір і вони звідти не вернулися, то тепер у хаті був сільський клуб. Кіно там крутили тільки про війну або ще про Щорса, чи про Котовського, Чапаєва. Мирося кіно любила: вона ходила дивитися, чи не побачить батька!
Після кіна в неділю у клубі були танці! Під хатою на стільці сідав дядько і грав на гармошці, в основному вальс або ще краков’як. А дівчата й хлопці танцювали. Жінки не мали часу, то хіба старі баби сідали на колодках або дядьки курили – це були такі глядачі. Телевізорів тоді не мали, а музику в селі далеко чути, от люди й сходились.
Мирося завжди танцювала удвох із Тоською. Дівчата ще до пуття не вміли, то стрибали, як ті кози, наступали одна одній на ноги – дуже хотіли танцювати.
І от з’явився у Миросі перший кавалер – звали його Андрій, родом був із села Матвіїхи. Тільки виходило так, що кавалер той наче й був, але Мирося його ні разу ще не бачила: він тоді служив у армії і присилав звідти листи.
– Який же той твій Андрій? – було, допитуюся, як побачу, що вона сидить і листа читає.
– Мабуть, гарний, – каже мені Мирося. – Високий, чорнявий, кучерявий…
– От би його побачити!
– І я б хотіла…
Познайомила Миросю із Андрієм його рідна сестра, Дуня, вона працювала тоді у нашому селі в колгоспі. А якось прибігла до нас у неділю й гукає:
– Миросю! Сьогодні мій брат приїжджає у відпустку! Він увечері приїде в село на танці, то ти приходь, нарешті ви побачитесь!
– Добре! – дивлюся, а моя дитина і наче рада, і перелякалась дуже.
Увечері Мирося, нікому нічого не сказала, йде. У сутінках підійшла під самий клуб, сховалася за деревами, стоїть-спостерігає: хто ж це той Андрій? Себе видати не хоче, думає: а раптом я йому не сподобаюся? І тут вона побачила Дуню, а разом із нею – чужого хлопця. Миросі ж цікаво! Придивляється вона пильніше, аж то щось таке стоїть – невеличке, руде і п’яне… Каракаті ноги хлопець широко розставив і хитається, не встоїть, ще й сипле матюками! Підійшла Мирося ближче, але старалася так, аби її не помітили, та й хотіла підслухати. Але п’яної мови ніяк не могла розібрати! Аж тут хлопець пішов танцювати, а Дуня відійшла набік.
– Дуню, – Мирося підкралась й шепче їй на вухо. – Це ж хто з тобою був?…