– О, Миросю! – зраділа Дуня. – Так то ж Андрій! Він тебе чекав! Ти де ходиш?!
– Андрій?… Оце…
– Чекай, стій тут, я зараз гукну брата!
– Не треба його гукати, – проситься Мирося. – Твій брат дуже малий на зріст, він мені в пуп дихає, я краще вже піду додому! – і втекла, аби ніхто її не бачив.
Гріша Кесар після того, як його батьки вигнали Анфісу, дуже довго не женився. А тоді таки взяв Федору.
Федора була вже жінка підтоптана, добре старша за Грішу, і до того ж вдова, мала свого сина. Гріша від першого дня чомусь не злюбив пасинка Івана. Може, що він був йому чужим? То той Іван часто й ночував у мене – товаришував із моїми хлопцями. А як пішов до армії, то почав писати до Миросі листи, просив, щоб вона його чекала.
І Мирося дочекалась…
Як прийшов Іван із армії – високий, гарний, у військовій формі! Йдуть вони з Миросею по вулиці, а назустріч – Тоська.
– Дивись, Миросю, бо я відіб’ю у тебе солдатика!
– Не лякай!
– Як не я, то хтось інший украде! Бо ти йому не пара!
І як у воду дивилася…
Бо Іван і справді покинув мою Миросю. Поїхав він до Севастополя, десь там і одружився.
Але Мирося не журилась, бо заміж не спішила, у неї перед очима все стояло Марусине заміжжя…
– Таки краще самій бути, – до того, ще й чи не щодня торочила своє Маруся.
І я теж уже мовчала, нічим не дорікала своїм дівчатам, та й для чого?
Надію мала хоч на хлопців.
Грішка не захотів жити у селі, поїхав до Києва. І там знайшов собі гарну дівчину, Наталку. Уже думали женитись, як тут – забирають його в армію!
– Хоч би Наталка мене дочекалася! – журиться Гріша. – Як повернуся, зразу й зробимо весілля.
– Дочекається, чого ж не дочекатися, – кажу синові. – Де та Наталка ще знайде такого хлопця?
А Грішка мій і справді був гарний – високий, широкий в плечах, брови мав чорні, чуб буйний, кучерявий.
– Увесь у свого діда вдався! – бувало, каже Олександра. – Дивлюся я на твого Грішку і наче бачу свого батька.
Надіялася і чекала я на сина. Чекала свого жениха у Києві й Наталка.
А Грішка відслужив, скільки треба, і залишився у Луганську – прапорщиком!
Якось я отримала від нього листа. Але читати не вміла, то дала до рук Миросі.
– «Дорогая мама и родные мои сестренки, братец Иван, сообщаю вам о том, что я не могу сейчас приехать, так как женился. Но как только меня смогут отпустить, я приеду к вам вместе с молодой женой», – російською, прочитала голосно Мирося. А я так і сіла на підлогу!
– Мамо, це ще не все, – Мирося вийняла із конверта фотографію. – Тут ще карточка, дивіться!
Взяла я ту карточку до рук, підійшла з нею до вікна, роздивилась. На фотографії була молода дівчина – білява, усміхнена. А на звороті – знову букви.
– Прочитай, Миросю, – прошу. – Хто ж це вона така, ця дівчина?
– «А это я, Неля, ваша невестка. – читає Мирося. – Если нравлюсь, то смотрите. А нет, то что уже сделаешь!»
– От і все весілля, – каже мені Ганя. – Оженився наш Грішка на якійсь кацапці.
– Сідай і відпиши йому, – кажу до Миросі. – Та гарно там попроси Грішу, щоб він безпремінно і якнайшвидше до нас приїхав!
– А ця дівчина?… – запитує мене Мирося.
– Ну з молодухою хай приїжджає, а як же вже без неї?!
І за місяць ми мали в хаті гості: приїхав мій син, привіз свою нову сім’ю – тещу, молоду жінку та ще й її брата!
– Боже! Это все ваш огород?! – вхопився невістчин брат за голову руками.
– Увесь наш, – хвалюся, горджусь собою. Показую: – Аж о-о-о-он до тих верб!
– Это какой-то ужас! Если бы у меня был такой огромный огород, я бы на тех вербах и повесился!
– ?…
Не знала, що йому й казати…
Сваха ж моя хотіла грати в карти. Вже й пообідали, а вона сидить, чекає.
Я не розумію, бо у нас у селі як? Нам нема коли сидіти! І мої дівчата, і я – тільки вийшли із-за столу, так зразу ж впрягаємось у роботу, та й бігаємо до ночі. Нам немає коли, то сваха цілий день сама сидить у хаті, сердиться.
А третього дня ще й збунтувалась:
– Я не понимаю, что вы за люди такие?! – ніяк не візьме вона до тямки, кричить. – У вас что, не найдется ни минуты свободного времени на своих гостей?! Вы нас что, совсем-совсем не уважаете, что ли?
І я теж не візьму до тями – що та сваха від мене хоче?! Бо я звикла жити по-іншому! Для мене полежати чи посидіти бодай одну годину без діла – та такого не могло бути!