Грішка вийшов із суду і розказав нам, що Іванові присудили чотири роки.
– Вот же гад такой! – не стримував злості Грішка. – Сынок твой, мама, здорово проворовался! – відколи оженився, почав чомусь говорити по-російськи.
– А що ж він і в кого вкрав? – таки ж хотіла допитатись.
– Обворовывал он своих товарищей! Крал у них деньги! Хоть бы теперь у меня на службе из-за такого братца не было проблем!
– А хіба ж ти винен? – не повірила я почутому. – Ти живеш у Луганську, Іван – у Львові! Яке між вами може бути діло?
– Мама! Мама! Как вы не понимаете, что мы родные братья, а у Ивана теперь статья! Я же такое ворье каждый день вижу! И тут – родной брат…
Хоч і тісно було, але спали ми тієї ночі на квартирі Степана, всі разом, у одній кімнаті. Хазяї з дитиною лягли на своєму ліжку, а ми, вп’ятьох, покотом на підлозі. Але нам було не звикати…
Повернулися тоді додому.
Йду вулицею, очі низько ховаю, від сорому. Здавалося мені, що з-за кожного тину на нас пальцями показують!
7
– Вже й наша Антося виходить заміж! – зайшла якось до хати Олександра. – Кличе тебе, Миросю, за старшу дружку. Ти ж поїдеш?
– Весілля не вдома будете робити? – запитую.
– Ні, не тут, у Тернополі.
– Я аж до Тернополя не поїду! – бачу, Мирося моя не хоче.
– Чому?…
– Це ж так далеко, навіть дальше від Львова!
– Шкода… – каже на те Олександра. – А таки поїхала б, Миросю? Може, й собі знайшла б там якогось гарного хлопця!
– Ні, я не хочу! Не поїду…
Так Мирося й не поїхала, відгуляли весілля без нас.
А Антося вже за тиждень привезла свого молодого чоловіка в наше село, до батьків.
– Там Вася приїхав, тітки Олександри зять, – каже якось Ганя. – Піди, Миросю, на нього подивися!
– Не піду.
– Хіба тобі не цікаво? Вася – це ж чоловік твоєї подружки!
– Мені соромно…
Але ж я бачу, що їй кортить!
– Йди, – кажу, – Миросю, тепер. Все рівно ж доведеться колись зустрітися!
От Мирося пішла. Але тільки до клуні, стала біля стіни та й визирає, заглядає до сусідів на подвір’я.
А Антосин чоловік якраз на той час ішов з городу, побачив Миросю з-за спини, та й:
– Це ти Мирося? Йди, йди, не бійся! Дивися, який я! Гарний? – сміється й жартує.
– Гарний, – каже Мирося. Вийшла зі сховку – де вже дітися?
– То ти не соромся, заходь, та й будемо знайомі!
На той час і Уляна, онука баби Марці, вийшла заміж – аж в Умані. Казали люди, що дуже хороший був у неї чоловік. Жила там Уляна у хаті із свекрухою, народила двоє дітей. А потім… зникла з дому!
– Вона теж гуляща, – казала про свою онуку баба Марця. – Уляна вся в свою матір вдалася, і хто б подумав? Таке було собі тихе й миршавеньке в дитинстві. А як убралася у пір’я, то й повіялась світами.
Шкода нам усім було за тією Уляною…
Мирося ж моя ходила на роботу. А там, крім всього, мала ще й забаву! Дівчата й хлопці були молоді, поприходили на цукровий завод із усіх довкружніх сіл, то й жартували між собою, бігали у жмурки, залицялись.
Одного дня, це було десь на початку вересня, до гурту дівчат підійшов Хоменко – був такий головний агроном на заводі. Він уважно подивився на всіх, а тоді показав рукою на мою Миросю.
– Ходімо зо мною, – каже до неї. А дорогою спитав: – Ти, дівко, скільки класів закінчила?
Мирося, довго не думаючи, збрехала:
– Десять! – бо не хотіла йти в вечірню школу, а тоді заставляли.
– О, це добре! Підеш тепер робити на ваги.
На вагах була робота чиста, не важка, але й відповідальна. От Мирося стала й задумалась.
– Я не хочу, – каже.
– Як це – не хочеш?! – здивувався агроном. – Та у мене черга людей на цю роботу! Інші просяться, могоричі мені несуть! А ти не хочеш? Дивись, аби не пошкодувала, бо я другим разом не спитаю.
– Ну, тоді добре…
А чому Мирося не хотіла йти на ваги? Бо знала, що там уже вона вільно не пограється у піжмурки, не побігає і не пожартує разом з усіма.
Але ж і горда була, що таки поміж усіх вибрали її!
– Мамо! Марусю, Ганю! – прибігла додому і гукає, ще з дверей. – А я тепер працюватиму на вагах!
І почала Мирося вчитися важити машини. Сиділа вона до ночі на роботі та й звикала. А вдома, коли тільки проснеться, – рука її тарабанить по бильцю ліжка: перший час все здавалося Миросі, що вона сидить за вагами. Ліжка тоді у нас у хаті вже були залізні, гарні, дівчата мої самі собі заробили, мали тепер де спати. По ліжках у нас лежали вовняні покривала, під головами були справжні подушки!