Раніше цукрові корені стягали із машин тросами. Пізніше після зважування грузовики з буряками їхали до «півня» – це була така машина, що їздила по рейках туди й сюди і перевертала нагружене до ровів.
Як тут – привезли перші буми! Це були нові машини, ніхто ще не вмів гаразд ними керувати, тому до бумів приставили спеціалістів. Серед них був молодий хлопець, Максим.
– Ти бачила? Який гарний, кучерявий… – зітхала над Миросею її нова напарниця і подружка, Люба. – А які сірі у того Максима очі? Обличчя делікатне, губи такі червоні…
– Гарний хлопець, та не про нас! – сказала Євка.
А Мирося із тією Любою так тоді були здружились – не розлий вода!
– От як буду йти заміж, тебе візьму за старшу дружку! – пообіцяла Миросі Люба. – А ти мене візьмеш?
– Якщо буду першою заміж йти, то тільки тебе!
І щодня вони разом, на двох – спільні секрети.
Уже в осінь було Любине весілля, і Мирося моя пішла за старшу дружку.
– Де ж це ти здибалася з тим Левком? – дивується Мирося. – Ти ж нічого мені про нього й не казала…
– А що казати? – сміється Люба. – Немає що казати! Левко погукав мене заміж, то я й пішла.
– Швидко!
– Левко гарний хлопець, – каже Люба. – Здоровий, непитущий. Та й мама мені сказала, що як беруть, то не треба довго думати.
До весілля я Миросі справила ще й нове плаття. «А що, – думаю, – як вона комусь приглянеться? Або Мирося кого вподобає?». Бо вже й пора їй підійшла, щоб і самій вийти заміж, а не тільки гуляти по чужих весіллях.
Одягнула Мирося плаття – коротеньке, із краму синього, що аж очі вибирає, взулася у туфлі. Крутиться моя дитина перед дзеркалом. Я підійшла та й кажу:
– Гарна, гарна стала дівка! Не дуже там комизься, як будуть хлопці просити в танець, то не соромся, йди.
– Та що ви, мамо…
– Йди-йди! Може, який начальник тебе вподобає, то будеш гарно жити. Тільки не говори з п’яницями, – прошу.
– Мене не треба вчити!
Але відгуляли там весілля – моя Мирося нікого не нагледіла, прийшла додому смутна.
– Може, хто тебе образив? – запитую.
– Та ні… Просто… Ви, мамо, казали, щоб я за хлопцями дивилася…
– А то?! – я аж розсердилась.
– Я дивилася, але ніхто з них мене й не запримітив.
– Не журись, – кажу Миросі. – Ще буде тих весіль і тих хлопців!
– Усі мої подружки уже замужем, – вона мене й не чує. – Одна я ще дівка. А хлопці?… Усі гарні уже одружені. А ті, що парубкують, як не каліки, то п’яниці. Буду я, мамо, певно із вами вікувати, як Ганя і Маруся…
– Ото дурне таке верзеш! – гарикнула, а у самої в споминку сусідчині прокльони. «Хоч би не збулось», – подумала.
Любка із Левком після весілля жили з його батьками, це у нас так тоді було заведено. На Новий рік вони придумали гуляння.
– І ти приходь, Миросю, – просить подружка. – Мій брат дуже тебе вподобав.
– Ще подумаю.
І от, в неділю прийшла Мирося з базару. На вулиці був такий мороз, що аж дерева тріщали. Вбігла вона в хату та й вискочила на піч, скрутилася там калачиком і заснула. А я в цей час місила тісто, бо зібралася пекти хліб. Бабраюся в діжці, як тут хтось стукає у двері:
– Тітко, відчиніть!
– Та там відчинено, відкривайте двері та й заходьте, у мене руки у муці, – гукаю.
– То можна зайти?
– Заходьте, – глянула я, а то Сергій, Любчин брат, і з ним ще якийсь чужий хлопець – чорнявий, невеличкий.
– Де Мирося? – питається Сергій.
– Та он, спить без задніх ніг, – показую на піч. А тоді гукнула: – Дівко, злазь, до тебе парубки прийшли!
Мирося злізла з печі, голова в неї зачухрана, сама невмита.
– Міцно спала?… А ми зайшли тобі нагадати, щоб приходила до нас на Новий рік! – каже Сергій. – То ти прийдеш, чекати?
– Прийду… – пообіцяла Мирося. А сама боком, бачу, тільки й зиркає на того чорнявого хлопця.
Як хлопці вийшли з хати, я й спитала.
– Хто він такий, той другий…
– Та… ми тільки раз і бачилися із ним, на весіллі в Люби. Не знаю, як його і звати.
– Гарний хлопець, – кажу, – такий веселий. І він тебе, мабуть, вподобав.
– Піду на Новий рік й побачу.
– Йди, дитино…
На святі тоді зібралася повна хата гостей! І Люба познайомила Миросю з чорнявим хлопцем.