– А це Борис, – підвела одне до одного. – Він мій сусід. А це Мирося, була за старшу дружку в мене на весіллі.
– А чому я тебе раніше ніде не бачила? – питається Мирося.
– Бо я працюю в Києві, шоферую!
Хоч і прийшла Мирося на запросини Сергія, але увесь вечір не зводила очей з Бориса. І він теж тільки й дивився за нею. І коли вже треба було йти додому, Борис подав Миросі пальто.
– Можна мені тебе провести? – спитав.
– Проводь…
І з того дня Борис – тільки смеркне, вже й у нас! Заходить за Миросею, та й разом ідуть у клуб, на танці. Або й просто так гуляють. Подарував їй дзеркальце, помаду…
Аж до весни так вони стрічались. А там прийшов Великдень. Борис зайшов до хати, начебто привітати мене зі святом, та й каже:
– Ми з Миросею вирішили, що будемо женитись!
– Отак! – я й зраділа, бо хлопець дуже мені сподобався. Та й довгенько ходив, і вже й сусіди бачили, до чого йдеться. – Коли ж сватання? – питаю.
– У червні в мене буде відпустка, то й зробимо сватання. То віддасте, тьотю Маринко, за мене свою дочку?
– Добре, нехай іде! Аби вона тільки сама хотіла! Підеш за Бориса, Миросю?
– Піду…
Так тоді на тому й порішили, я вже рахувала, що вони заручені.
А у кінці травня Люба народила синочка та й просить мою Миросю за хресну матір. Від хреста не можна було відказуватись, чому ж не йти?
У призначений день Мирося приготувала крижмо, взяла хліб, горілку – як потрібно для куми, і пішла до Люби. Бориса тоді не мало бути у селі, він ще в Києві мав працювати. Але заходить Мирося в хату, аж тут і він є! Борис теж чомусь прийшов, і теж із хлібом!
– Мирося?! – дивується Борис. – А я тільки щойно приїхав, а Левко бере мене за кума! Я ще й не встиг зоглядітися… Мати чогось дала телеграму, тому я відпросився. Так спішив, думав, щось сталося страшне… Аж тут… мене кличуть на хрестини! Хрещеним батьком…
– Але ж… – Миросі моїй аж в очах потемніло. – Але ж нам тепер не можна удвох хрестити одну дитину!
– Чому…
– А хіба ж ти не знаєш?! – та й у плач: – Це тут щось лихе проти нас надумали!
Але Люба таки вговорила тоді Миросю:
– Що це ти собі таке придумала? Не хочу нічого чути! Ти і тільки ти повинна бути моєму Сергійкові за хрещену матір! А Борис – хрещеним батьком! Ми йому через те й телеграму дали…
– Я згодна, тільки… Тільки тоді Борис стане моїм кумом! А ми ж збираємось одружитись.
– Ну то й женіться собі!
– Але ж кумам не можна одружуватись між собою, це великий гріх, хіба ти не знаєш?
– Наша тьотя Стася теж вийшла заміж за свого кума – і гарно живуть!
– Правда?
– Ось тобі хрест, що вам женитись можна! – завірила Миросю Люба.
От похрестили вони дитинку. Борис зібрався назад на Київ і Миросю мою бере з собою.
– Поїдемо купляти весільне плаття! – хвалиться Любі Мирося. – Мама ще й вділили мені грошей на білі туфлі!
– А чого ти так зарання купляєш плаття? – Люба не добере тямки.
– Бо ми з Борисом вирішили зразу ж після сватання весілля грати, то коли я тоді поїду? А так буде по дорозі.
– А його мама знає… про весілля?… – чомусь опустила очі Люба.
– Мабуть, знає. А що, хіба вона така зла, що буде проти?
– Та тітка трохи недобра…
Але Мирося в Київ таки поїхала. Вона не хотіла набирати матерії, щоб вдома їй плаття шила швачка. Мирося вирішила купити вже готове! І мала на те право: гроші чесно заробила, сама. А в Києві до плаття вибрала ще й гарні туфлі, на підборах, віночок із капронових квіток, довгу фату.
– Ні в кого не буде такого плаття! – раділа вона вдома, хвалилася мені нарядом.
А я з радості та з дуру та й побігла до Олександри.
Олександра – до сусідки.
А та – далі!..
Та й до вечора про весілля знало все село.
Вже й дівчата приходили до Миросі, розпитували. А вона всім показувала свої убори.
– Хоч би ніхто не зурочив, – щось я наче як відчула, та й спиняю. – Не можна до дня весілля молодій навіть у дзеркало в платті самій на себе дивитись. А ти?… Усе село вже бачило тебе молодухою!
Тільки ж Мирося не зважала… Вона знай чекала на свого Бориса.
Але уже минув тиждень, другий, третій…
– Коли ж сватання? – допитуюся в Миросі, – га?
– Не знаю, чогось Борис до мене не з’являється, та й ніде його не видно. Я ж знаю, що мав би давно приїхати із Києва. Піду, мабуть, та й сама спитаюся у Люби.
– Йди.
А там…
– Миросю, – каже Люба, – Борис більше до тебе не прийде ніколи, і не шукай його, і не питай.