– То як? Воно хоч буде жити?… – питаюся. А самій чомусь байдуже: так уже втомилась, що от-от взяла б гріха на душу.
– Буде, біс її не візьме! Ти навіть не надійся, бо такі діти не вмирають.
– Ось, візьміть за ліки яєць.
– Мені досить буде твого спасибі! А яйця… он дітям своїм звариш.
Дід пішов. Ганя сіла та й колише в пелені дитину. А я вклякла на колінах перед образом і плачу…
Аж серед ночі дитина нарешті втишилась – чиряк прорвав, і почало текти із нього – гній із кров’ю.
– От чого воно кричало, – каже Ганя. – Бідне, так намучилось. Що, Миросю, болить тобі вавка? Ой, болить. Моє ти малесеньке, моя ти кришечко… – та й схилиться над колискою.
Я й зітхнула. Та тільки вляглась, стулила очі – а воно знов своєї. І так до ранку.
– Мусиш, Марусю, таки носити мені дитину в поле, бо без молочка вона помре, – прошу, збираючись уранці в колгосп. – А поки до животика прикладай ту мазь, що дід Степан дав, і гляди, аби туди не сіла муха.
3
А тоді пішли дощі, рясні й холодні. В Марусі ж ноги босі, хто б це їй ще до снігу дав рвати чоботи? Йде вона, місить грязь, дощ ллється за комір, пазуху, поливає в руках малу дитину.
– Скільки я з тобою буду мучитись?! – кричить Маруся, а все одно не перекрикує Миросі. – Замовкни! Цить! Цить, тобі сказала! Бо зараз вкину в це болото, тоді побачиш, як мені з тобою добре! Плаче вона! Така велика вже, і плаче!
Ще два дні мокла Маруся під дощами, а тоді я таки пожаліла свою дочку.
– Досить, більше не неси мені Миросі, сьогодні вже не треба, – виглянула я у малесеньке вікно, а там – суцільна мряка. – Ще простудитесь обидві. Та й вавка майже затягнулась.
– А що ж їй давати їсти? – аж не вірить мені Маруся.
– Будеш жувати хлібчик у ганчірку і давати в рота.
– Добре, мамо…
– А як не схоче їсти, то підеш до тітки Олександри, хай вдоїть крапельку молока, даси. От піду тепер і попрошу, вона ж буде Миросі за хрещену матір.
Похрестили ми дитину аж у лютому, як повернувся із війни сусід, Петро Кесар – це він приніс до села страшну звістку: мій чоловік Ілько таки помер, у Східній Прусії…
Олександра тепер не сміла мені відмовити; хоч і не дуже хотіла, а таки стала Миросі за хресну матір.
А я тоді – чи не щодня до неї йду, по молоко…
– Та чим ти й так її годуєш? – дивилась Олександра на мою запалу пазуху, як я просила молока. – Я свою Тоню у півроку залучила, але ж у мене й груди! Таке було розперло, що Арсен мусив кроїти нові сорочки, бо жодна стара на мене не налазила!
– То коли треба, Маруся прийде? А я якось тоді віддам, Олександро, у нас росте теличка.
– Віддаси, – кума зітхає, бо знає ті мої вічні віддавання – з чого?
Але ж як не дасть – я рідного брата жінка! А тепер ще й покійного… Мирося – Олександрина племінниця. Тепер ще й похресниця. І жили ж ми межа в межу…
Як не дати?
Весна.
У колгоспі починається робота. Нас, жінок, у холодний дощ женуть із лопатами садити висадки.
Одне добре, що хоч Маруся ще не мусить йти до поля.
Та й Олександра носить молоко.
Окотилася овечка, яку Петро, Миросин хрещений батько, подарував нам на хрестини!
Літо.
Уже й рік минув – а Мирося все не ходить сама. То Маруся посадить її у хаті в сіно… Або винесе під густі коноплі, кине до рук кукурудзяного завиванця, чи сплете швидко возика з очерету, та й біжить із дому на леваду – там діти коров’ячим пухирем у м’яча граються. І Маруся хоче – ще ж дитина!
А Миросі до того й геть байдуже – вона за цілу зиму звикла сидіти у Гані на руках. А та – була кожній моїй дитині за гарну няньку.
Часто сидить Мирося в хаті сама, чекає старшої сестри із колгоспу. А як Ганя прийде – то аж кричить і тягне руки.
Мені ж, звісно, не до дитини, моя робота не меншала. Тільки вскочила у двір, і як у вир попала – рви, неси, тереби, наливай, вичищай, винось, пали, молоти, зашивай, пери, рубай, біжи, падай – короткий сон, і знову день у шибку грюкає: вставай, проклята жінко, до двору й до колгоспу!
Дитина мене не бачить. А я – дитини.
Вона й до Гані лягає спати, тулиться їй під боком, як до рідної мами.
Тиха й добра моя Ганя була ще зовсім молоденька. Притискала вона до себе Миросю, забавляла, а я хоч мала спокій.
Як ще Мирося добре й не ходила, а вже спиналася на ноги – трималася за стіни, та й дрібно-дрібно бігла, за Ганьою була як хвостик. Куди та йшла, то несла Миросю за собою. А як покине – дитина повзе слідком, а тоді хапається руками за спідницю й уголос плаче. Гані стане шкода, то й підхопить із землі малу на руки.