– Як? Чому…
– Його не пустить його мати.
– А що я їй зробила поганого? Вона ж мене геть не бачила й не знає!
– Розумієш, ви ж тепер куми… І мати Борисова каже, що це великий гріх… Бо якби ви одружилися, то вродилися б каліки. А кому воно таке треба?
– Любо!!! Я ж тобі казала!!! Це саме, на цьому ж місці! Ти мені тоді про тьотю Стасю говорила, хрестилася, запевняла мене, що все буде добре!
– Миросю, вибач… – зітхнула Люба. – Нас дуже просила Борисова мама, аби ми взяли його за кума. Вона ж і телеграму до Києва сама тоді давала. Ми не могли відказати, ми ж сусіди.
– ?!
– Вона тебе не хотіла за невістку… Бо твій брат, Миросю, в тюрмі сидить. Ти бідна… А Ганя ваша…
– Любо!!! Я тобі цього ніколи не прощу! Ніколи! Ти мені була як рідна сестра! Я зараз же піду до Бориса! Я сама його про все спитаю!
– Підеш принижуватись? Не йди, Миросю, бо Бориса немає вдома, а його мама тебе не пожаліє. Тобі й так мало вже сорому? Он, купила плаття…
А ще через тиждень Миросі переказують: у Бориса є наречена, Катя; батьки уже зробили їм сватання, а весілля буде на осінь.
Пішла моя Мирося до куми, щоб подивитися їй у очі…
– То його мама підібрала дівчину, – каже Люба. – А Борис мені казав, що таки любить тебе, Миросю.
Був пізній вечір, я розпалила у печі. Сиділа на ослінчику і обирала картоплю: лушпайки складала собі у пелену – то поросятам, а голі бульбочки на стіл, мала кидати в окріп. Як тут хтось бухнувся у двері, аж загриміли шибки.
– Миросю?… Чого ти така біла? – повернулася я до порога і побачила свою дитину.
– Недобре мені…
А я й не думаю, невтямки. Гадала, що то Мирося добре находилась, або не втрапила у двері, спіткнулася та й злякалась. Запитую:
– То коли вже те ваше сватання з Борисом буде? Бо мене люди скрізь тільки і питають…
– Коли сватання?… – Мирося якось так глянула, наче крізь мене, а тоді й пішла до скрині, та відкриває віко. – Сьогодні, мамо, наше сватання.
– А Боже! – кинулася я з тією картоплею. – То ж іще нічого не готове! Чого ж ти не сказала вчора або хоча б сьогодні рано! В хаті не прибрано…
– І сватання, і весілля наше з Борисом, мамо, буде сьогодні, прямо тепер, тут! – я й зрозуміла.
Дивлюся, а Мирося виймає зі скрині плаття, вінка весільного, розкручує із газети фату, бере в руки туфлі – і несе все те до печі, відсовує заслінку, засовує жужмом до вогню.
– Ти що, здуріла?! – до хати зайшла Маруся, кинулася виймати плаття. Але тільки смороду наробила, бо все вже гарно горіло. Навіть туфлі.
– Покинув мене Борис…
– Ой, горе яке… – я закрила обличчя руками. – Сором… Усе село вже говорить! От зробили…
– І нащо ж було палити плаття! Може, ще б згодилось?! – кричить Маруся.
– Бо то плаття для нашого весілля із Борисом, – відказує їй Мирося. – А його вже ніколи не буде. То нащо плаття?
Проплакала за Борисом Мирося цілий місяць, з хати не виходила, бо ні на кого з людей не могла дивитись. На роботу не ходила, бо могла взяти на той час відпустку.
– Ніяких хлопців мені не треба! Більше ніколи! – кричала вона до дівчат, як починали говорити, що хлопців ще буде багато. – Я бачити не хочу! Буду сама!
А я:
– Оце такі, Миросю, свекрухи, аби ти знала. Оце такі мами хлопчачі! Ми з вашим батьком теж колись любилися і просили своїх батьків, щоб зробили нам весілля. А вони… не пустили твого батька на вулицю, проклинали мене й обмовляли. А мої мама в той час знайшли мені ще й багатого дурника за чоловіка!
– Як? – здивувалася моя Мирося, бо я таких подробиць до того нікому й не казала.
– Нас геть із дурнем повінчали, в церкві! А тоді вночі ми із вашим батьком втекли з села. Але не далеко зайшли, бо була страшна бідність, починалися колгоспи. От і повернулися ми жити до моєї мами. То що нам твої діди з бабами виробляли! Ні на очі не хотіли бачити, кляли й проклинали усе життя. І життя таке й було у нас, і є – прокляте… Оце, Миросю, щоб знала, які підступні свекрухи! А чоловіки… Чоловіки – це наше жіноче горе, одні сльози гіркі нам через них. Кому воно потрібно…
Мирося мою науку слухала і наповнювалася ненавистю до чоловіків і до їхніх матерів теж…
– Он Марусю, хіба пожаліла її свекруха? – торочу одне й те саме. – Осталася вона сама з дитиною, чи ж хоч раз прийшла? А чоловік який? Спалив нам дощенту хату. Оце таке тобі щастя, те одруження.
Я говорила, говорила щодня, то Мирося трохи й заспокоїлась.
8