Був кінець серпня. Машини почали возити буряки до цукрового заводу. Мирося вийшла на роботу, сіла за ваги.
Якось зайшов до вагової Кирило, Миросин товариш по розвагах, а з ним новенький хлопець.
– Знайомся, – каже Кирило, – це Максим, його ставлять бригадиром у механізації!
– Я звуся Мирося… – їй було байдуже.
А тоді стало так: куди лиш Мирося не повернеться, а Максимові очі скрізь за нею. Де йде – то його зустріне!
Якось сиділа Мирося на вагах сама. Машин не було, то вона поправляла волосся, дивилась у Борисове дзеркальце. Як тут – заходить Максим! Нічого Миросі не сказав, а – раз! – і видер із її рук люстерко.
Мирося закричала:
– Віддай мені дзеркальце!
– А не віддам! – сказав Максим та й втік.
Мирося тоді сидить, і їй чомусь стало разом і соромно, і втішно.
А тоді пішла вона до бума, знайшла там Максима, та й попросила:
– Віддай мені моє дзеркальце!
– Я тобі краще дам за нього п’ятдесят копійок, і ти купиш собі нове, а це я залишу собі.
– Ні, віддай мені моє. Мені це дзеркальце дуже дороге як пам’ять.
Але він не віддав…
А у жовтні (Миросі вже було двадцять чотири роки), Максим знову сам зайшов до вагової будки й каже:
– Давай одружимося?
– Це з якого дива? – дивується Мирося, бо ніякої розмови поміж ними не було – ні про зустрічі, ні про кохання.
– Мені до батьків щодня далеко їздити, я тут живу у чужої баби на квартирі, то буде краще, як матиму свою хату.
– То це тільки через мою хату ти просиш мене заміж?!
– Ні… Ти мені давно сподобалась, але я не знав, як до тебе підійти, бо ти все сидиш сумна й сердита.
– Але ж ти мене добре не знаєш, – каже Мирося. – Та й я тебе.
– Я все про тебе знаю, що мені треба, – каже тоді Максим. – А я… Я хлопець хороший, горілки не п’ю. То що тобі ще треба знати?
– Хто його знає…
– Коротше, я не хочу довго тягнути. Якщо ти згодна, то зіграємо весілля. А ні, то я знайду собі якусь іншу дівчину.
– Я не знаю… – задумалась Мирося. – Я то й не проти, тільки наперед треба з мамою поговорити.
– Ти говори, але я довго чекати не буду.
А після роботи Мирося про все розказала Євці…
– О! Якщо ти цього Максима не схочеш, то кого іншого знайдеш? Борис твій вже не повернеться до тебе, бо у нього через місяць весілля буде.
– Та хай провалиться той Борис, разом із його мамою! Я про нього й думати забула!
Увечері я вислухала Миросю, та й кажу:
– Якби у цього хлопця в голові були дурниці, то він би тебе не просив так швидко заміж. Та й робота в нього відповідальна, має гроші.
– Але ж Максимові, мамо, все одно, кого брати. Он казав, що як не схочу, то візьме Євку!
– І це тобі перебирати? – нагадала я про Бориса. – Ти ще й носа утреш своєму колишньому кавалерові, як в один день зробите весілля!
Бачу, у Миросі обличчя запалало.
– А що! – каже. – Так і буде. Скажу Максимові, що піду за нього заміж. І про весілля скажу…
Вранці Мирося сама підійшла до хлопця, подивилася на нього пильно, а він… піймав її погляд – і почервонів.
«Цей не буде такий, як Марусин Гордій, – думає Мирося. – Максим цей, певно, добрий і розумний. І він не обманить мене, як Борис». Та й дала згоду!
Сватання ми призначили на наступний день.
І от ходить Мирося селом, гукає дівчат за дружок, а їй ніхто не вірить.
– Ти виходиш заміж, за Максима?! – хто почує, та й дивуються. – А коли ж це ви з ним зустрічалися? Вас же ніколи ніхто разом не бачив!
– А таки виходжу! – гордо відповідала кожному Мирося.
На сватання прийшли Максим, його батько, мати і рідна сестра. Сіли ми всі разом за столом, про все домовилися, та й обмінялись хлібом.
На цей раз плаття Мирося замовила у швачки, дешеве, із капрону. А вінка і фату взяла в Антосі.
17 листопада 1969 року відгуляли ми весілля!
Весілля робили на два села. Я в колгоспі в рахунок плати замовила машину, щоб перевозити своїх людей.
Вранці Мирося убралася у плаття, а воно – дуже тонке, коротке, вище колін!
– Не таке гарне плаття, як було з Борисом, – каже Євка. – Те було довге й пишне, київське. А це… Чого ти, Миросю, пошила собі таке дешеве і куценьке плаття?
– Не нагадуй мені більше про Бориса! – розсердилась Мирося. – А пошила таке, на яке мені достало своїх грошей! Я ж не буду просити в мами…
От уже й неділя, мало бути весілля. А я бачу, що дитина моя сидить смутна – і плаття їй не підійшло, і коси ще не заплетені…