Несе Мирося його й несе. То було їй холодно, а це вже й упріла, розщебнула на собі пальто, скинула із мокрої голови хустку. Не побачила якогось корча, та й спіткнулась, мало-мало була б упала, повело Миросю вбік… Аж тут і чоловік її прочунявся! Став Максим на рівні ноги та як розсміється:
– А-ха-ха! – регоче і тримається за живіт. – Ну як я тебе обманув? А правда ж, гарно?
– Що?! – не могла второпати Мирося. Бо ж оце тільки що Максим був без пам’яті, геть не володав своїм тілом. А тут раптом стоїть-регоче, мов нічого йому й не було.
– Надурив! Надурив! – а він знай стоїть, сміється.
– То це ти прикидався?… Ти мене надурив?! – Миросі стисло серце.
– Не прикидався! – враз посерйознішав Максим. – Це я так тебе перевіряв, жінко! Я, Миросю, щойно зробив тобі екзамен! І ти здала його на відмінно!
– Який екзамен?…
– Коли я тобі казав, що ми пішли не на ту дорогу, то перевіряв, чи ти мене послухаєш, чи зробиш по-своєму. Це перший був екзамен. А вдруге ти пройшла перевірку, коли волокла мене, начебто непритомного, на собі. Я хотів побачити, чи ти покинеш мене серед поля, чи забереш.
– Максиме… Мені ж було дуже важко… – заплакала Мирося від образи.
– А ти думала, що вийдеш заміж і будеш гуляти, як гуляла? Ні, такого вже ніколи не буде!
– Я не гуляла…
– А, так?! То ти ще й будеш мене обманювати? Мене, свого законного чоловіка?! Маєш знати своє місце! – та й ударив по обличчю.
– За що?!
– Ще не зрозуміла?! Тоді третій екзамен удвох здаватимемо!
– Який ще екзамен… – Миросі потерпли руки.
– А підемо назад, на те перехрестя, звідки ти мене волокти почала, та й таки повернемо у той бік, що я сказав!
– Максиме!..
– Не підеш? Тоді… Тоді я тебе за коси волоктиму! – та й схопив Миросину косу у жменю.
До села вони добрались вранці. Дорогою Максим уперше так дуже побив Миросю, ще й приказував їй, аби не плакала.
– І матері своїй щоб нічого не казала, зрозуміла? – пригрозив Миросі. – Бо ти мене тепер знаєш!
Заходять до подвір’я, як глянула я на дочку, а на ній чистого місця немає – як не болото, то кров.
– Що ж це сталося?! – сплеснула я руками. – Миросю?! Максиме…
– Таж не захотіла ваша Мирося у свекрухи ночувати, – каже мені на те Максим. – Як не вговорювали, як не просили, а вона рвалася додому, до своєї мами. Йшли ми цілу ніч полями, бо трохи заблудились. А дощ такий періщив. От тепер і має!
– А кров звідки?
– Кров… Та ж звернула із дороги та полізла чогось в корчі, хотіла швидше додому повернутись, перечепилась і впала, – розказує мені Максим, а сам, бачу, зирить на Миросю.
– То все правда? – запитую в дочки.
– Правда, мамо…
– Тоді… Та йдіть вже скорше в хату, у печі стоїть баняк з водою, обмиєтесь.
А вже скоро Мирося почула, що вагітна. Вона дуже хотіла ту дитинку, та не хотіла жити із Максимом.
Якось насмілилася і таки зізналася мені.
– Мамо, Максим мене б’є… Він страшний, мамо…
– А то я не відчуваю, – мені було все відомо. – Що ж, як немає життя, то й розводьтеся.
– Але ж… у мене буде дитина, – зізналася мені Мирося.
– Як?! І ти – те саме?! А що тепер люди в селі скажуть, як ти із животом залишишся сама? То Маруся привела розвідницею дитину, а тепер ти? Сорому мені в хаті не треба! Тепер, Миросю, мусиш із чоловіком жити.
– Я не можу із ним жити, він мене дуже мучить! Я сама буду бавити свою дитину… віддам у ясла… буду ходити на роботу. Мамо, я не завдам вам своєю дитиною клопоту.
– То це ти хочеш, – кажу, – щоб твоя дитина вродилася байстрюком?
– Не байстрюком… Було весілля…
– А далі?… Тобі добре було усе життя без батька, га? Ти спочатку народи цю дитину, а тоді можеш із Максимом розводитись. Або налякай його: скажи, що покинеш. Може, він одумається?
Мирося послухалась мене. Дочекалася вона Максима із роботи і налякала…
Цілу ту ніч, до самого ранку, була у нашій хаті страшна буча й колотнеча, літали миски і слоїки. Шибки по всіх вікнах були побиті. Правда, вранці Максим їх сам і засклив, але я молодих із дому вигнала.
– Я вже стара, – кажу до Миросі. – У мене немає ані сил, ані здоров’я чути і бачити таке. Я вже хочу спокою у своїй хаті. Ідіть собі кудись із дому.
– Куди ж ми підемо?… – Мирося плаче.
– То ви вигоните нас із дому? – каже Максим. Але очі мав опущені, тоді ще не геть утратив сором.
– Ти, Максиме, – нагадала я зятеві, – колись казав, що тобі у заводі мали б дати квартиру? То йди тепер і проси…