– І ви думаєте, що не дадуть?
– Якби то швидше дали, чого б я лиш хотіла!
І перша Миросина дитина таки народилася вже у заводській квартирі.
У грудні на хрестини вони покликали Максимову рідну сестру і його батьків. Із нашого боку не було нікого, бо ми вже тоді стали ворогами…
А квартира та була маленька – тільки одна кімнатка й коридорчик, кухня і ще малесенька веранда, от і все. У кімнату внесли стола, поставили до ліжка. Гості сіли за ще порожній стіл та й чекають, а Мирося як не розірветься – бігає то до плити, то до дитини.
– Ти довго там ще будеш монятися?! – сердиться на неї Максим, підганяє. – Давай, повертайсь скоріше!
– Я зараз, зараз…
Як годиться, спочатку Мирося внесла хліб, поставила його проти чоловікової сестри і побігла до кухні по інші страви. Але тут, як на те, та й розплакалась дитина! Мирося тільки нагнулася до колиски, аж тут щось як влупить її у спину, тоді – по голові, і ще раз!
– Ой! – вона не спам’яталась, та й упала під колиску. Колиска стояла упритул до плити, то Мирося зачепила рукою каструлю, та перевернулась. Гарячі котлети посипались Миросі на голову, на ноги.
– То це так ти моїх батьків приймаєш, так шануєш?! Поставила перед ними один хліб!
– Максиме… Я зараз усе принесу! Подам…
– Що ти вже принесеш?! Порозкидала ось попід ноги їжу! Тепер будеш гостям непотріб нести?
І ногою її, ногою!
Гості собі сиділи у кімнаті, двері були причинені, то, либонь, не чули…
Аж як Максим втомився, пішов на вулицю курити, а збита до крові Мирося зосталась лежати на підлозі.
І бог його знає, скільки б вона там лежала, але на той час до кухні зайшла моя сваха.
– Чого це дитина плаче?… – побачила Миросю і злякалась. – Оце хіба Максим так тебе побив? Ай нещастя! Оце і його батько все життя мене товк, оце такі в нас чоловіки!!! Бідна ти, бідна… Будеш таке терпіти, що і я…
А тут гупнули з веранди двері, Мирося зіщулилася і закрила руками голову.
– Тікай, дочко! – Максимова мати відкрила вікно навстіж.
Мирося як була у самім халаті, ноги босі, то так і вистрибнула у сніг. А там пригнулася та й побігла до сусідів. Переночувала.
Уранці Максим знайшов Миросю по слідах, прийшов і перепросив. А як ішли вони додому, то показав кулака:
– Це ти так надумала мене спаплюжити перед людьми? Як посміла?!
Прийшли… Гості сиділи за столом, сваха бавила онуку.
– Що ти за мати така?! – кричав у хаті на Миросю Максим. – Ти покинула малесеньку дитину, а сама кудись повіялась? Чи ти ще, мабуть, не нагулялася?! Тепер бачите самі, на кому я оженився! Не буде більше ніхто казати, що я на свою жінку брешу!
– Що ти кажеш? – вступилася за Миросю сваха. – Ходімо всі додому, вони молоді, нехай собі помиряться.
І так ще кілька разів моя Мирося ночами ховалася по бур’янах, або й у мене в хаті…
– Бо це коли б у тебе був батько, то він би не дав тебе кривдити, – казала я дочці. – А так! Немає кому тебе, бідну, захистити.
9
Аж тут повернувся з тюрми Іван!
– Ваню, – Мирося благає-просить рідного брата. – Поговори хоч ти з Максимом, як чоловік з чоловіком? Ти ж у тюрмі сидів… налякай його… Чого ж він має мене бити?
– Поговорю! – пообіцяв Іван.
І якось прийшла Мирося додому, дивиться – лежить Іван п’яний у їхній квартирі. А на веранді Максим сидить за столом, її чекає.
– То що таке?! – не дивлячись на Миросю, показав Максим на п’яного Івана.
– Це мій брат, Іван…
– То ти знаєш, чого він до нас приходив?
– Ні… не знаю…
– Не бреши мені! Ніколи більше не бреши!!! – і тут Максим зірвався на рівні ноги, схопив Миросю за волосся, нагнув її до самої землі і вдарив ногою в груди.
Максим більше не бив Миросю по обличчю – щоб в селі не говорили.
Як проспався…
– Більше, Іване, не приходь… – просить Мирося брата.
Але йому було й не до того. Іван пішов на роботу в завод і зразу ж там знайшов мені невістку, Фросю.
Зробили ми весілля. А тоді склалися двома сім’ями грошима та й купили молодим у нашому селі невеличку хатку. Я ще й дала Іванові на нове господарство кілька курок і плетену із рогози доріжку.
– Це дівчина наша, сільська, – каже Ганя. – Добре, що житимуть близько, не те що Грішка…
– Нехай хоч один біля мене буде, – я теж була дуже рада.
Тільки ж не знала я, що станеться із моїм сином далі. Бо Іван кожного дня тепер як не пив, то випивав. Ще й завів собі дурну компанію із таких самих, як і він, п’яниць. Моя невістка приходила спочатку жалітися, а далі й руки опустила.