– Одній мені шкода нашого Івана, – якось каже Ганя. – Вчора знайшла його під тином, лежав у калюжі біля своєї хати. Підняла, обтріпала, завела.
– От нещастя! – я й журюся. – Це ж який сором…
– Сором не сором, а треба щось із тим робити! Я не дам братові пропасти!
А тоді Ганя як не щодня, то щогодини – та й біжить до Іванової хати. Вона там і прибирає, і постіль перестелить або й так сидить. Фроська вже й сердилась, та Гані моїй на те байдуже.
– Я була йому за матір, – каже Ганя. – Мені мого брата дуже шкода. Я хочу, аби він був доглянутий!
Це було в неділю, під Різдво. Ганя влетіла до хати, неначе вихор.
– Більше так не буде! – кричить вона до мене ще з порогу.
– Що сталося? – дивуюся. Бо зазвичай моя Ганя була байдужа й тиха, а тепер її неначе підмінили.
– Приходжу тільки що до неї, – (це вона про Фроську так казала), – а Іван знову на полу п’яний спить! То я його підняла, переклала в ліжко, вкрила. А її за коси як вхопила, та як сіпнула раз і вдруге, то вона насилу видерлась!!! Втекла…
Я й прошу:
– Ганю, не мішайся…
Та де! Вона й не слухає…
– Я зараз же піду туди знову й таки заберу свого братика додому! – кричить, а тоді накинула свитку на плечі – й у двері.
– Ганю!!! Повернись! Як він пив із жінкою, то й без неї буде! А мені не треба п’яниці в хаті! Не йди! Чуєш? Ганю!
Але Ганя вже мене не чула…
За годину вона приволокла брата, а під пахвою – його придане, доріжку.
Фроська Івана назад не прийняла. Мабуть, ще й перехрестилася, як дівся з хати. То він тепер мусив жити з нами. Ганя заставила його покинути завод, аби не знався із поганою компанією.
А скоро Іван влаштувався на пекарню, водієм.
– От тепер ти не будеш пити! – кажу до сина.
– Тепер не буду, бо хто мені дозволить п’яним за кермо сідати? Та й немає з ким…
Іван таки більше й не пив горілки, щодня справно ходив на роботу.
– От бач, мамо, – якось каже мені Ганя. – А ти не хотіла Івана назад додому брати! То ж у нас тепер щовечора є свіжий хліб!
– Хліб є, та немає у мого сина долі… – зітхаю я. – Для чого ти сім’ю братову розбила? Хіба добре мені буде дивитись, як він свій вік бобилем звікує? Досить мені тебе й Марусі. Ще он – Мирося, теж тільки чекай з дня на день додому.
Похмурніла моя Ганя, бачу, і радість їй сповзла з лиця.
А Іван возив хліб до міста, та й став через день там ночувати.
– Я буду женитись, – якогось дня привів мені чужу дівчину. – Познайомтеся, це – Таня…
– Яка ж гарненька! – я й не стрималась від щастя. – Звідки ж ти, дитино, родом?
Дівчина ще й не встигла відповісти, як Ганя неприязно подивилася на неї, та й питає:
– Скільки ж тобі років?
– На цю зиму виповниться двадцять, – каже Таня.
– А чого ж ти так довго не виходила заміж? Ніхто не брав? Чи, може… розвідниця?
– Ні, я ще дівчина! – Таня гордо скинула рудими кучерями.
– То ти знаєш, що Іван наш був жонатий? Що він колись любив випити горілки?
– Ганю!.. – я й отерпла. – Що ти таке кажеш?! – а тоді до дівчини: – Ти її не слухай, то вона просто турбується про брата, бо дуже його любить.
– Я все знаю…
Грішці не робили, а Іванові мусили аж два рази відгуляти!
Після весілля молоді відразу ж перебралися жити до міста. Хоч Ганя й була проти, та Іван пішов до тещі в прийми.
– Як же мені нашого Івана шкода! – Ганя довго не могла із тим змиритись. – Туляться там усі на купі – мати, Танька, ще й наш Іван. Треба їм допомогти!
– Чим ти допоможеш? Може, забереш Івана назад додому! – кажу.
– Та ні! Нехай мій брат живе у місті, там у нього є робота, – каже Ганя. – А ми тим часом почнемо будувати йому хату.
– Ганю, залиш Івана в спокої, – пробувала я заспокоїти доньку. – Нехай він там як хоче, так і живе. Іван вже давно не дитина, досить ним опікуватись!
– Мамо, хіба ми знаємо, як Іван вимучився по тих тюрмах? Хіба ми знаємо, як йому там жилося?
І Ганя сама зібрала людей, заплатила свої гроші… Почали ранньою весною, а вже до осені на подвір’ї у Іванової тещі стояла майже готова хата!
– Там тільки й зосталося, що погладити стіни і зробити новосілля, – каже до Івана Ганя. – Але у мене вже закінчилися гроші, то потурбуйтеся і ви трохи.
Тільки ж уже минав місяць, похолодало, на деревах опало листя, а вони чомусь не поспішали доводити хату до пуття.