– Ще цієї зими пересидимо у моєї мами, – каже Таня. – А із весни…
– Де ви будете сидіти, у тій коморі?… Та нізащо!
А хата й справді у Іванової тещі була старенька, ще й похилена, невеличка, як собача будка.
І Ганя сама стала до роботи. Щодня вона вранці спішила вдома попорати корову, а тоді бігла полями, через ліс – до братової господи. Вже в воротях закочувала рукави…
Сама Ганя погладила ту хату, сама її й побілила…
Нарешті ми дочекались новосілля! Прийшли із рушником, із хлібом. Сидимо у синовій новій хаті за столом, а я тільки примічаю, як Іванова теща недобре дивиться на Ганю.
А другого дня так і каже:
– Чого ти ходиш сюди що день Божий? Чого ти ходиш?!
– Тут живе мій брат!
– Ти тільки горілку йому носиш і споюєш щодня! Геть звідси!
– Іване?…
А Іван стоїть, схилив низько голову.
– Моя мама правду каже, – виступила наперед Таня. – Немає тобі, Ганю, тут чого робити. Бо ти тільки підеш, а у нас у хаті сварка.
– У вас у хаті?
Так і вигнали…
Прийшла Ганя додому, впала на ліжко і гірко плаче.
– Як треба було ставити хату, то була потрібна! А тепер…
– Я тобі казала, – стала я проти Гані та й повчаю. – Я тобі від першого ж дня казала, щоб ти не ходила й не мішалась. Як не захотів Іван жити в конурі, то сам шукав би собі іншого місця. А так… Значить, йому було там добре.
– І тепер добре? – питає Ганя.
– І тепер! – кажу. – То ти більше не мішайся й не ходи, дай братові спокій. Бо як ще раз розведеш його із жінкою, він тобі не подарує. Он, давали Фросьці на хату гроші, так і лишились там.
– То це я винна, що Іван із Фроською розійшовся?
– Таки ти!
То Ганя й перестала відтоді приходити до Івана, зате ж перекинулася на Миросю. Ще й як жила близько, то поки Мирося на роботі, Ганя прийде до неї на квартиру, поприбирає скрізь, зварить їсти, знайде брудне шмаття, попере. Для Гані це було неважко, вона вже не ходила в колгосп, то не могла просто так висидіти вдома. А для Миросі – поміч.
Але й у Миросиній сім’ї не стало для неї місця.
– Чого це твоя сеструня бігає до нас щодня? – сердився, як бачив Ганю, Максим.
– А що ж я їй, забороню? Нехай приходе.
– Я не хочу, аби вона скрізь свого носа сунула! Я на тобі женився, а не на Ганні. Скажеш, щоб не йшла!
І тут вже не потрібна…
Хоч Ганя й не мішалась, але не хотів Максим, либонь, аби вона була свідком його знущань над Миросею.
– Мамо, я покину чоловіка, – не було видно по обличчю, то Мирося показувала мені синяки по ребрах. – Я вже більше не витерплю, Максим б’є мене нізащо. Хіба ж я не людина? Ви Марусі дозволили розлучитись, дозвольте і мені!
– То повертайся… – я й дала згоду.
А увечері, як Мирося зібрала речі і пішла до садочка по дитину, її там перестрів Максим.
– Ти знаєш, що я тепер начальник? І у тебе, Миросю, буде інша робота! Ми почнемо будувати свою хату, досить нам тулитися у тій тісній комірчині!
Мирося не знала, що робити, і таки вирішила будувати нову хату…
А за кілька місяців почула, що знов вагітна!
– Як мені вчинити із усім цим? – пожалілася вона Марусі. – Максим мене чи не кожного дня б’є. Тільки вип’є горілки – знущається, ревнує, я вже й нової хати не хочу, я піша б до мами… але тут – ця дитина!
– То зроби аборт! – навчила її Маруся.
І Мирося зробила…
– Для чого ти убила мою дитину?! – Максим зустрів Миросю на порозі лікарні. – Та краще б я тебе убив! Ти!!!
– Я не хочу з тобою жити! Я піду від тебе!
– А дитина? А хата?…
– Я повертаюся до мами, а ти як хочеш, то забирай і дитину, й хату!
– Прости… У мене просто нерви, – чомусь ураз «зів’яв» Максим. – Ти не знаєш, Миросю, яке у мене було важке життя, яке було гірке дитинство. Я обов’язково перемінюся, ти дай мені тільки шанс. Я не буду пити.
– Добре, але це вже востаннє, – вона його пробачила…
А потім Максим почав краще заробляти, Мирося пішла на легшу роботу. Вони помалу будували хату.
На весну – знов!..
Треба було сапати картоплі, а Мирося ще раз понесла!
– На аборт я більше не піду, – сказала вона Марусі. – То так дуже боляче. Краще якось сама…
– Як? – здивувалася Маруся. – Що ти собі надумала?
– Буду носити щось важке, піду по сонцю сапати, та й дитина зірветься.
– Звідки про таке знаєш?
– Мені дівчата на роботі розказали.
І одного дня Мирося – на плечах по драбині – до самого вечора сама переносила із комори на горище важкі мішки з зерном!