Але те не допомогло…
Наступного дня вона взяла сапу і пішла на поле, а там до самої ночі сапала. Із усієї сили бухкала Мирося сапою по сухих грудках. Як закінчила сапати свій город, то не присіла ні хвилини, а взялася за сусідський.
Вже аж піт їй по спині ллявся, аж у очах ставало темно. І раптом по ногах щось побігло тепле. Мирося глянула – то кров!..
Кинула вона сапою об землю, та й пішла додому. А кров так і капала їй по ногах.
Максима на той час не було вдома, то до лікарні Миросю завіз сусід.
– Ну що, зірвалася вагітність? – запитує її лікар. – Будемо шкребти?
– Може, воно якось само собою… – злякалася Мирося.
– Як?! Ти хочеш вмерти? Дитини вже однак не буде, бо вона пропала. А от як тебе не пролікуємо, то можеш мати запалення, ще помреш.
– Тоді шкребіть…
Уже Мирося вкладалася на крісло. Лікар приготував потрібні інструменти… як тут із грюкотом відкрились двері – забіг Максим!
– Це що таке?! – став він у Миросі над головою. – Що ти знов надумала?! Знову те саме?! Злазь звідси зараз же і поїхали додому!!!
– У вашої жінки відкрилась кровотеча, – пояснив Максимові лікар. – Ми мусимо це зробити…
– Вона ж дитини ще не стирала?
– Ні. Кров, правда, спинилась. Але я б не радив залишати вам цю дитину, бо воно вродиться каліка.
– Як вродиться каліка, то ми самі й виростимо! – сказав йому Максим, забрав Миросю із лікарні, й вони поїхали додому.
І та дитина таки народилася здорова!
Епілог
За вікном буяла золота осінь, мені вже переходило за восьмий десяток віку…
Грішка давно не приїжджав, він жив далеко – десь аж за Дніпром. У Івана теж була своя сім’я. Не мали часу мої хлопці.
А дівчата вже город прибрали. Ганя поралася в оборі, Маруся шила для сільських жінок плаття.
Мирося теж відвідувала мене не часто – їй аби у своїх хаті лад навести, вона була, як і я, вдовиця…
Я стара, усі дні сиділа в запічку. Читати не навчилась, телевізора не могла дивитись, бо боліли очі. І радіо мені кричало.
То я собі так, сама. Сиджу і думу думаю. Було, коли прийдуть онуки, щось жебонять до мене, вислухаю, а тоді і їм щось про своє розкажу. Сидимо так, говоримо, аж поки дітям не набридне, то підуть.
А останнім часом стала говорити з чоловіком. Портрет Ілька висів якраз над моїм ліжком, на стіні – немов живий. Якраз там був такий, яким я його бачила востаннє.
Спочатку говорила мовчки, а тоді й стала забуватись… То дівчата, як чули, дуже сердились.
– Що ви там, мамо, постійно шепчетесь?! – як не побачу, а увійде Маруся, накричить на мене.
– Та то я так собі, думаю уголос, – кажу.
Вікно моє виходило на поле, а там ще й Лиса гора, і берег!
Дерева в ту осінь стояли жовті і червоні. Я сяду, та й милуюсь.
А якось, дівчат не було вдома, біля наших воріт стала машина. Я думала, що то хтось приїхав до сусідів, чи й так чужі люди хочуть про дорогу розпитати або щось продати, хтозна. Вулиця в нас глуха, рідко хто проїде. То я підійшла до вікна ближче, розсунула фіранки та й уперлася носом у скло – на старість погано бачила.
Дивлюся, аж із машини вийшов старий дід, вдарив дверцятами, а тоді рушив до нашої калітки!
– Що тобі тут треба… – шепчу сама до себе.
А він, бачу, вже й відкинув защібку, зайшов до подвір’я, став та й обдивляється кругом себе.
Мене ж дівчата, як куди йшли далеко, знадвору замикали: бо я собі могла забути, вийти на город та й покинути хату настіж. Боялися дівчата мої злодіїв. А цього разу Маруся пішла недалеко по хліб, Ганя – ненадовго по корову, то я й лишилась незакрита. «Боже милий! – як побачила я, що той дід іде в бік хати, то й сплеснула руками. Думаю: «Це ж не добіжу тепер до дверей, слабі ноги, а він візьме та ще й упреться! І що я тоді скажу дочкам?… А як це якесь недобре придибайло?!»
Знала, що не встигну, та пішла. Поки пересунулася через кухню, добрела до дверей у сіни, а він вже й стукає! Я думала, що таки візьму хату на засув, але…
– Хто там такий?! – бачу, що двері відкрилися, то й кричу. – Тепер нікого немає вдома!
– Це ти, Марино?… – чую, що голос наче як знайомий. Але світло знадвору вдарило мені у вічі…
– Ти хто такий? – питаю. – Щось ніяк не розберу…
– Не впізнала… Це ж я!.. – а тоді як ухопить мене за плечі!
Притиснув дід мене до себе, та й цілує. А сам плаче навзрид.
– Чекай! Облиш мене! Ти, навіжений! – мені зробилося страшно. – Ти Василько чи Митро? Що за проява! Облиш мене скоро! – відпихаю його від себе.