А кому цікава дівка із дитиною?
В гурті ніхто й не дивиться на бідну мою дитину: одне, що Ганя дуже убога, сирота, а друге – з малою дитиною на руках! Дівчата із хлопцями жартують, а Ганя сидить, зажурена. Вона хоч і красуня (бо коса у моєї Гані нижче колін соталась, довга-довга), а йде сама-самісінька додому.
– Не бери цього дня Миросі, – одного разу просить її до себе Манька – Ганіна найкраща подружка. – Хочемо на хлопців поворожити, а Мирося буде нам тільки заважати.
– Попробую…
І Ганя поночі втікає тихо в сіни, так, щоб не побачила Мирося.
Вже на вулиці накинула вона на голову суконну хустку – надворі йшов дощ. Ганя скрадається попід клуню, попід густий бузок – на дорогу. А там – гайда бігти попід вишні на горбок, от уже і в Маньки! Вбігає вона в темні сіни, а там уже кружком сидять дівчата, бо в Маньки нікого не було вдома – батьки поїхали у гості.
– Ну то що? Кинемо на картах? Тільки ж, щоб ніхто не взнав, не бачив, – дивиться на двері і шепоче Манька.
– Закриймо рядюжкою вікно, щоб не було видко світла…
Дівчата посідали тихесенько до столу, запалили велику свічку, Манька дістала сірі карти. У хаті ніч-ніччю…
– На кого кинемо – на мене чи на тебе?
– Давай на мене… – шепоче Ганя.
– Ну добре…
Манька хрестом розклала карти, придивляється, мудрує. У хаті тихо-тихо, чути тільки як носи дишуть і тріщить віск.
І раптом – шерхіт!
На долівці замість доріжок сіно.
– А-киш! А виздихали б ви! – зірвалась Манька, кинулась в темінь, до дверей, подумала, що на світло із сіней налізли кури.
А то не кури, то повзе моя Мирося! Вислідкувала-таки, куди побігла Ганя, і навкарачки кинулась – за нею! Сама заповзла до сіней, до хати, побачила при світлі старшу сестру, та й полізла до Гані попід стіл – і в пелену – гуп! Вилізла на руки, вмостилася, притихла.
Дівчата ж верещать! Бо полякались, Господи!..
– Та це моя сестра, не бійтесь, – притишує їх Ганя. – Миросю, маленька моя пташечко, як же ти мене аж тут знайшла? Подивися, яка ж ти мокра? Надворі темна нічка! А як мама буде шукати?
Кого шукати…
Бо я й не шукала б, перетомлена, в той час уже давно спала без задніх ніг – а хай моїх дітей Бог побавить!
І Мирося тулиться до Гані, ховає босі ноженята у її спідниці, обіймає сестру за груди.
– Та тут і нема що ворожити: будеш ти у своєї мами за вічну няньку, – збирає карти у колоду Манька. – Не випадає тобі король, одні вальти!
А вальти – то діти…
– Моє маленьке, – не чує ворожінь, а шепче до дитини Ганя, цілує Миросю в личко, пальцями розбирає рідесеньке волосся в проділь. – А якби на тебе собака який напав? Це ж так далеко. Диви, Маню, наша Мирося яка розумна! І запам’ятала ж дорогу аж сюди, до вас! Моя ти дрібна комашечко!
А Мирося її вже й не чує – вона плющить очі, так і засинає – у Гані в пелені, втомилася: знайшла. Мусить старша сестра кидати дівчат, розваги, вставати на ноги й нести сонну сестричку на руках – додому.
У всіх моїх дітей одяг із домотканого полотна. Тільки у найменшої, в Миросі, – із найкращого – казенного, государственного, із гудзами! Бо тоді так на селі: коли сорочка із казенного полотна – жовтого, твердого, то немає кращого! А краще все – для маленької Миросі.
У два роки Мирося вже хазяйка!
Я зі старшими дітьми у колгоспі на роботі, Іван сховався. А Мирося – білить полотно!
У тих ночвах, де вона приймала першу купіль, тепер біляться сувої – мокнуть у воді. А їх же треба ще й виймати і розстеляти по траві – аби на сонці висихали. Мирося білить – тягне із ночов, носить і розстеляє.
Це поки Гані немає вдома. Як тільки Ганя – у ворота, Мирося – вслід за нею.
– Мамо, я піду трохи до дівчат, – Ганя проситься із дому.
– Чого тобі туди йти? – бурчу я. – Ти вівці вже закрила? Корові сіна кинула? Вичистила від свиней? – шукаю їй роботу, аби самій хоч трохи щось із плечей скинути та відітхнути.
– Я все зробила.
– Ну якщо все, то йди. Тільки ж…
– Я з Ганьою! – кричить Мирося і чіпляється старшій сестрі за спідницю.
– Ні, відчепись, – просить Ганя. – Тобі туди ніз-зя!
– Я піду! Піду! Я хочу з Ганьою! – варіює вперта дитина і сердито тупає босою ногою.
– Ну добре, ходімо.
І так кожного разу…
Якось Олександра знайшла під Лисою горою в вільхах гніздо дикої качки – повне каченят. Зібрала у пелену та й принесла їх додому. Арсен зробив оборку, насипали там пташенятам їсти.