– А Грішка наш купив побитого, – перебила я Ількову розповідь, – і то мав таку гордість!
– А ті, Маринко, були нові. От я й спокусився. В’яжу велосипеда за колесо, а сам думаю: а що як воно і справді рвоне? І тоді усі ці велосипеди перетворяться в непотріб… Прив’язав мотузку, відійшов на кілька кроків, легенько потягнув!.. А до пам’яті прийшов уже аж у госпіталі. Рота медичного підсилення була розміщена у лісі, штаб – за п’ять кілометрів від Кенігсберга. Коли мене туди привезли, я вже знав від медсестер, що ніколи не стану на власні ноги. Перебило мені тоді ударною хвилею хребта, відбило памороки.
– Петро мені розказував…
– Я довго лежав у тому госпіталі. І знаєш, Маринко, за той час відпочив і тілом, і душею!..
Я аж розсміялась.
– Чуєш?! – кажу. – А наша найменша, Мирося, та, що народилася…
– А я її й не бачив…
– То ця Мирося теж якось мені сказала, що хотіла б лягти в лікарню, аби там від роботи відпочити! Вона ще хотіла поспати на ліжку, на чистій постелі, бо такого ми не мали…
– І я теж, Маринко, вперше спав тоді на білій постелі. І хоч мені й боліло, і я не міг сам вставати й обходитися без допомоги санітарок, але от що зрозумів: ця війна, ця далека подорож допомогла мені побачити більше світу, ніж я його бачив досі. Бо де я до того бував? Усе життя в селі, а тут тільки злигодні й робота, і нудьга безпросвітна, бруд і темнота, доноси й обкрадання людей… А за той час, що я був у війську, пройшов багато земель, набачився такого! Тут люди, Маринко, побудували рівні дороги, вони вже їздили на трамваях, жили у зручних будинках, освітлювали кімнати електрикою… і їх ніхто так гірко не кривдив, як нас на Україні… Я бачив трупи жінок, хоч і понівечені, і мертві, та вони були красиві – у гарних світлих суконках, кучеряві… І порівнював я цих жінок із нашими – убогими і темними, замотаними у ганчір’я, із босими й порепаними ногами…
– Таке добро нам принесли совіти… Пообдирали людей до нитки, наклали штрафи, загнали у колгоспи…
– І я тоді вирішив: ніколи більше не повертатись до Радянського Союзу. Я вирішив, Маринко, бути тут.
– А як же ми? Як же я… Я ж зосталася сама, з дітьми! Он Мирося тебе й не бачила…
– Твого листа я отримав, – узяв мене за руку Ілько. – Я вже знав, що у нас народилася дочка, я ж відправив їй благословення із Петром.
– А він, – кажу, – став мені за кума, хрещеним батьком для Миросі.
– А я вирішив, що тут зостанусь. Хоч мертвий, але вільний! Ще отримав медаль «За взяття Кенігсберга», мені її прикололи до сорочки… А тоді, думаю, як діти виростуть, то заберу тебе з собою, і будемо вже разом. По-іншому, Маринко, я не міг… Не міг повернутися калікою до тебе…
– А я чекала!.. Хоч ти й був останнім часом до мене не дуже добрим, – дорікнула.
– Прости мене, Маринко, я тебе гірко ображав. Але… Таке життя було прокляте! Робота та й робота, пуста й невдячна, не було у моїм житті ні найменшого просвітку, ні радості. Не мав я ніякої надії, що колись воно стане краще. А ще мучила мене гризота, бо розумів, що занапастив тобі життя…
– Не ти занапастив, занапастили владні люди, які пов’язали нас по руках і ногах, установили свої закони, не дали жити. А ще батьки…
– Але ж я чоловік! Але ж як брав тебе, Маринко, молодою, то хотів тоді, аби ти біля мене зазнала щастя! Я ж обіцяв тобі… А тут таке… От від безвиході і пив – бо так тоді робили усі чоловіки у нашому селі, ти ж пам’ятаєш?
– Пам’ятаю…
– Тільки жінка могла б урятувати від того отупіння. А ти? Замучена роботою колгоспниця, не могла мені дати ніжності. От і… Але пробач, прости мене, моя Маринко. Я так гірко каявся про всі мої знущання над тобою, коли ішов у гурті таких же, як і я, гнаних війною на загибель. Ми всі тоді говорили про своїх жінок… Про тебе тільки й думав, коли лежав у госпіталі, на чужій землі, під чужим небом, із перебитою спиною. Той страшний біль терзав мені тіло, але ще більшого болю завдавали спогади про мої кривди над тобою. Я аж скреготав зубами! Медсестри думали, що то мені боліло тіло, але я шкодував про безпорадність, про моє збайдужіння тоді, коли ще був здоровий. Усе ж могло б бути не так! Прости мене…