Буча стоїть поруч, цигарку розминає у пальцях, на Вальку оком накидає.
– А що у нас нині на десерт? – каже, обводячи поглядом своїх підлеглих. – Що б ти хотіла, Валентино?
– А що ви можете запропонувати? – вона й не дивиться на нього.
– Прогулянку удвох у тихому місці, – він закурює, випускає дим угору. Задоволений собою. Забув вже, мабуть, як Валька його відшивала…
– Я це вже Пєті обіцяла, – підводить очі Валька. – Правда, Петре? – до хирлявого, метр у кепці, чоловіка. Той мало не вдавився, очі витріщив.
Валька його такою усмішкою обдарувала, що він закляк на місці. Хлопці перезирнулися: ото вибрала собі недомірка! Хто тих бабів зрозуміє!
– Ну дивися, – Буча їй, вже без посмішки, – дивися, щоб не помилилася.
– А чого помилятися… Пєтюня у корінь пішов, а не в довжину язика.
– Дивися… – повторює Буча.
– А то що? – Вальчин сміх котиться подвір’ям, повітря від нього бринить. Вона дуже симпатична, коли ось так закидає голову, блискаючи білими зубами. – Як із Жулькою буде? Цеглою присиплеш?
У Бучі жовна ходять. Кидає під ноги цигарку, йде геть.
– Даремно ти Бучу злиш, – Ольга їй на зворотньому шляху. – Він це навряд чи забуде.
– А я до них ніколи більше й не піду!
Сміється Валька, голосно, на всю вулицю, її сміх відлунює у вухах Бучі. Він певен: це вона з нього смішки справляє.
14
Ольга:
Він не такий, як усі.
Справа не в нашивці на рукаві, не в тому, що чужий. У чомусь іншому. Для брата та його хлопців він ворог. А для мене хто?
Не ворог, це точно. Просто хлопець, схожий і не схожий на інших. Більше не подібний… Кажу ж: не такий, як усі.
Зовнішність – нічого особливого. Хіба очі сині. Не одразу й роздивилася. Одне око ще трохи примружене, але це його не псує. Навпаки. Набряк вже зійшов, синець спустився до щелепи, пішов смугами навскіс. Той ще вигляд.
Від нього чоловіком пахне, це Валька-Самореклама каже. А я говорю: тхне. Суміш поту і чогось звірячого, гіркуватого. Вона своє: що ти розумієш, малявка!
У нього жили на руках виступають.
Він не говорить дурниць. Тобто майже не говорить дурниць.
Я йому вірю, він не втече, поки підлоги не зробить. Навіть брату не повірила б у подібній ситуації, бо скільки разів чула одне, а згодом бачила інше. А цьому чогось вірю, можливо, даремно.
Іноді мені навіть хочеться, щоб він порушив слово, щоб я переконалася, що саме такого й варто було від нього чекати, що він такий, як усі брехуни. Ні, я не провокую його на втечу, він мені потрібний тут. Але навіть від брата приховую, що наш полонений насправді є вільний. Знав би Вітьок, покрутив би пальцем біля скроні: дурна ти курка, сказав би. Але Вітька вже кілька днів немає. Десь вони знову зірвалися, кудись поїхали. Воюють. Добре, що пообіцяв – і цей чув – коли полонений вибере землю й усе підготує для укладання нової підлоги, його обміняють. Уже є попередні домовленості.
Мені наодинці брат сказав: дякуй Богу, що він призовник і не за власним бажанням сюди потрапив, бо в іншому випадку ми б із ним не так розмовляли. Що за діла? – сказав. Чого ти так переймаєшся? Любофф-моркофф?… Я до нього мало не з кулаками, але на півслові замовкла, опанувала себе. Перебір. Забагато емоцій. Справді подумає бозна-що. А Вітьок лише співчутливо похитав головою. Дивися, сказав, потім не бігай, не плач, бо ще трахне тебе або по макітрі дасть.
– Замовкни, – сказала йому. – Він нам підлогу робить, поки ти там невідомо чим займаєшся…
Посварилися, обізвав мене, я його. Так хряснув дверима, що шматок штукатурки впав, на порох розсипався. Козел.
Роман:
Дещо в ній мене шокує.
У принципі вона називає речі своїми іменами, але іноді це занадто відверто звучить.
Часом видається мені дитиною, жорстокою й цікавою.
У неї такий погляд, що його згадуєш засинаючи. І ті дивні неправильні ямки. У людей ямки на щоках, а у неї ховаються в лініях між носом та губами. Надивишся, а потім сниться усяка чортівня.
Вона, я помітив, не вживає слова «дякую», замість «дякую» робить якісь несподівані речі. Принесла пиріжки з картоплею, «жарені на сковорідці», запах такий, що голова пішла обертом. І ще щось таке у склянці, схоже на квасне молоко, густе, із запеченим кожушком на поверхні, я обережно спробував – і язика прокусив від жадібності. Смакота. Дивилася на мене, ямочки демонструвала, спостерігала, як я їжу заковтую. Мабуть, нагадував їй голодного Дика.