В учебку до них приїжджав священик. Роман запитав його: як бути із заповіддю «не вбий»? Священик сказав: «Коли ворог прийшов у твій дім, не можна бути бездіяльним, треба захищатися». Треба захищатися, треба захищати своїх. Але він і цього не встиг. Три тижні у підготовчому таборі на полігоні і кілька днів у базовому таборі поблизу Маріуполя, тоді висунулися на північ – і ось він, полон, і раз по разу та сама картинка перед очима, варто лише стулити повіки: Валік, розірвана шматяна лялька, і голос-цвях, голос-молоток: «Давай, тягни»…
А наяву – зіпсута земля під гнилою підлогою, він довбеться з нею, стираючи руки у кров. Ще й ця дівчинка разом із ним. Відігнав від себе видиво: її обличчя, волосся, неправильні ямки від усмішки – геть! геть! Не хочу, вимучила мене.
Часом Ольга дивиться на нього теплим поглядом, щось запитує, усміхається, він від того втоми не чує, працює як заведений… А то раптом обдасть дошкульним холодом слів і погляд відводить, уникає зустрічатися із ним очима. Не звертай уваги, каже він собі, що тобі до неї, до перепадів її настрою…
Ще кілька днів – і прощавай, біла хатко із синіми дверима та шибками, прощавай і ти, баргароне. Але охоплює часом розпач, не так до думок чіпляється, як до серця, смокче, витягує соки. Що йому до цієї дівчини, такої часом далекої-далекої, чужої-чужої? Хіба дівчат у Львові бракує?
15
Валька-Самореклама вчащає. То бере пристрій для вибивання кісточок (вона, бач, теж компоти крутить), то повертає. То у неї сіль закінчилася, то лаврове листя. А сама на Романа оком накидає і сміється дзвінко, розгонисто. Гарний у Вальки сміх, заохочувальний. Наче не стріляють поруч, наче не війна, і цей Роман – наче не полонений. Якесь безглуздя, на вербі груші…
Голий по пояс, синці на тілі, на грудях – чорна гематома, Роман сидить на краєчку вибраної ним ями – вже більше як півметра углиб – спирається ногами. У лівій руці тарілка, у правій і ложка, і хліб. Їсть без поспіху, але й не розтягуючи перепочинок надовше, ніж варто. Зосереджено їсть, наче працює. Валька зістрибнула у яму, походжає, ногами долівку промацує, а то відвернеться, нахилиться, демонструючи обтягнуті лосинами стегна, щось видивляється поміж грудок землі. Пальми на сідницях похитуються. Показовий виступ. Сеанс відвертого зваблення.
Наблизилася до нього, очі в очі, пускає бісики. Верхні ґудзики кофтинки розстібнуті, і його погляд, звісно, заповзає у її викот.
– А мені, – бавиться голосом Валька, зовсім стишила його, до шурхотливого оксамиту, – а мені так треба двері вирівняти, зовсім просіли, доводиться підважувати, щоб зачинити. Дід Петро казав з петель зняти, стесати зайве і знову почепити. Прийдеш?… Зробиш?… Моя хата з того боку, через одну. З городу нічим не огороджена. Пес не кусається. Скажеш йому: Сірко, де Валентина?
– А він мені: а мені звідки знати? Повіялася десь…
Валька відповідає розкотистим сміхом:
– Не бійся, він не кидатиметься.
– Не знаю, чи втраплю, – каже Роман, – я собак боюся.
– Я помітила, – сяє зубами Валентина, – спите разом з Диком. То, може, ти жінок боїшся, а не собак?
Ольга робить вигляд, що не прислухається. Вона ледве долає роздратування. Він їй самій потрібний, тут роботи й роботи, а Валька пхається зі своєю потребою, зі своїми дверима. Зі своїм безсоромним сміхом.
– Досить прохолоджуватися, – припиняє Ольга балачки. – До роботи! Завтра випалюємо землю паяльною лампою і заливаємо солярою. Доведеться потерпіти, Валентино.
– Зараз, почекай, ще перекуримо…
Валька дістає відкриту пачку цигарок. І робітничок вже увесь її, з тельбухами.
Вони виходять удвох на подвір’я, бубонять там упівголоса, Валька сміється. Видмухують дим у спільну хмарку, вона їх огортає, відділяючи від усього світу.
– Гей! – нагадує про себе Ольга.
Роман гасить недопалок до підошви свого берця. Ставить крапку на обідній перерві.
За деякий час у вузьку щілину між дошками сортиру, а тоді, перебігши очима, – через дірку від вибитого сучка він бачить, як Ольга рішуче прямує стежкою між помідорними кущиками. Губи стиснуті в нитку, брови зсунуті – чимось стурбована. Зупинилася, видивляючись щось на сусідніх городах, руки в боки.
Роман вийшов, вона озирнулася на рипіння дверей, і вираз обличчя умить змінився: здивовано скинула брови, наче й погляд посвітлішав. На якусь секунду, дві. А тоді знову прибрала незадоволеного виразу.