Роману раптом спало на думку, чи не його вона, часом, шукала, видивляючись на Вальчиному городі. Навіть усміхнувся до Ольги, але вона наче прочитала його думки, одразу й різко присадила, чомусь іще більш сердита:
– Де ти ходиш?
Пішов за нею, зачепивши ногою помідорний кущ – від доторку різко запахло зеленим бадиллям, нагадавши про самбірську бабусю, про її город, черешню та запахи землі.
Часом Ольга така сердита, нічим їй не догодиш.
А їй у вухах свербіли слова Вальки. Ті, що шепотіла їй на кухні, підсміюючись, зблискуючи молочними білками очей: «А цей Роман гарячий хлопець…» Валька жмакала у руці пакетик чорного перцю (перець у неї, бач, закінчився), в обох лоскотало у носі від того. Обидві й пчихнули одночасно. Валька носом шморгнула, не далася збитися з теми: «Каже мені, чуєш: ти не боїшся мене до себе кликати?… А як і справді прийду? І так дивиться, примружившись, таким голодним поглядом…»
Чого ж йому не мружитись, своїм підбитим оком? Воно завжди примружене. Знову Валька вигадує, знову в’яже своє словесне плетиво, усі чоловіки у радіусі кількох кілометрів тільки про неї й думають, навіть заляканий жінкою дядя Вася, що весь час озирається, чи баба Галя, його Гала, бува, за ним не дибає. Як тільки не набридло те саме патякати?
За кілька днів Роман таки опинився у Вальчиній хаті. Заледве переступив поріг – господиня назустріч, приклала палець до губів: тихо! Рукою кличе, пішли-пішли: он туди неси мішок, туди. І на подвір’я, за хату, до сінника на невисоких дерев’яних підпорах, з дощаною підлогою, під похилим дашком, на чверть заповненого першим цьогорічним сіном. Роман застиг, не випускаючи з рук лантуха з порожніми слоїками («Олю, позич трилітрових бутильків, страх як треба, нехай твій Роман закине»). Дивився, як заголюється Вальчине стегно, коли вона у легкому короткому халатику ступає на поміст, між двома стінками сіна, у пахучий коридорчик-тупик, залишений для продування степовим вітром. Та йди вже до мене, сміється Валька. Він з глухим дзеньканням опускає мішок у траву і ступає в духмяний сховок.
Запаморочливо пахне нічна фіалка після заходу сонця, Роман вже знає, що ці квіти саме так називаються, йому Валька сказала. І що ближче до ночі, то духовитіший солодкий аромат. Ясно-бузкові квіти у густих сутінках набирають темного кольору, королева ночі сповіщає про те, що вона вступає у час свого володарювання. Роман лежить, відвернувшися до глянцевого стовбура баргарону, помережаного горизонтальними тоненькими пасочками.
Ольга бачить його, Роман не повертається, не озивається до неї, хоча, звичайно, чує, що вона проходить повз нього. І вона знає, що він лише вдає, що спить. Дик під тапчаном піднімає голову, веде очима за Ольгою. І місяць між хмарами теж спостерігає за нею і до кімнати пхається через вікно. Вона не затуляє папір, що відійшов від скла, наче місячне сяйво його відсунуло. Нехай зазирає їй в душу, це вже нічого не змінить, бо сталося непоправне. Роман наче й недовго був сьогодні відсутній, але вона встигла бабі Ані памперс поміняти, помити її, перевдягнути. Подумки зробила поправку на обов’язкові перекур та жарти, Роман з Валькою без них не можуть, завжди знайдуть, про що потеревенити… Плюс десять хвилин, скажімо…
Але річ не в тім, що він затримався, а що повернувся якийсь не такий. Стишений. Їхні погляди зустрілися – він очі відвів. Ухопився за роботу, але в його рухах відчувалася розслабленість, сонлива відстороненість. Він ховав обличчя, тримався до Ольги спиною. Суха травинка заплуталась у волоссі на потилиці, і ще дві пристали до футболки між лопатками.
16
Кішка пробігла між ними усіма. Ольга наче защібнулася на всі ґудзики: сухо, коротко перекидалася кількома словами з Романом, Вальку зустрічала прохолодним: чого тобі? Вальку це не надто бентежило, інше заступало їй світ: було невтямки, що це із солдатиком сталося, чого так раптом охолов. Вона ж знала, точно знала, як тепер мало бути: він мав би сам до неї липнути, шукати найменшої можливості побути наодинці. Від такої сліпучої радості, що між ними сяйнула, не відмовляються. А воно чогось усе пішло шкереберть.
Вона до нього і так, і інакше, то один привід вигадає, то інший – Роман відмовчується або робить вигляд, що не розуміє натяків. Вловила момент, притулилася до нього всім тілом: скучила за тобою, усе всередині ниє, так скучила. Піймала його руку, притиснула собі до живота, щоб він долонею відчув через сукню, через шкіру її пульсуюче нетерпіння. Він завмер, наче кам’яний зробився. Слова не сказав, коли вона видихнула йому в обличчя пошепки: не сподобалась я тобі? Обхопив її плечі однією рукою, якусь миттєвість вона чула його серце. Відсторонився – й за роботу, як за рятувальне коло.