– Все, – сказав він. – Я згадав. Заповідне урочище. Кам’яні Могили. Там граніт на поверхню виходить. Нам Лектор розповідав.
– Що за лектор?
– Науковець з Маріуполя, краєзнавець. На базі розповідав, просвіщав нас у вільний час. Боєць батальйону. А ти думала, усі ваші по цей бік?
– Нічого я не думала, – спокійно відповіла, не розсердилась.
– У нас багато хлопців звідси, – повторив Роман.
– То що там лектор? Що казав?
– Що десь тут неподалік є Кам’яні Могили… Що це гранітний щит України. – Роман подав Ользі жменьку ягід, до яких вона б не дотягнулась.
– А мені баба Аня колись розповідала казку, – нога Ольги ледь не торкнулася ступні Романа, не торкнулася, однак вони обидва відчули якесь поколювання у повітрі, наче електричний розряд пробіг, й Ольга відсмикнула ногу. – Наче Кам’яні Могили – це було таке королівство у горах, його зачарував злий карлик, відтоді ніхто не може знайти ключ проти його чарів.
– Ти була там?
– Була… Нас автобусом шкільним возили. Там волошки не такі, як усюди… – замовкла, відігнала якусь думку. – Як надумаєш тікати, то он у тому напрямку, – махнула рукою. – Бо там не ваші, – перевела руку вбік. – І там не ваші.
Щось вона нині була геть інша. Чи то так дерево на людину впливає, повертає у дитинство… Робить особливо довірливим.
Із висоти своєї гілки вона навіть показала йому мапу під баргароном. Він нічого у тій плямі витолоченої землі не побачив.
– Ти просто погано уявляєш собі карту України, – наполягала вона. – Хоча лінія трави справді трохи поїхала. Але ж глянь: хіба не нагадує песика з крилами? Ну, таке песеня-пташеня, хіба ні?… Із мордою французького бульдога?… Он же твій Львів! А там Донецьк, Луганськ, Маріуполь… Карту України знаєш, укр щасливий?
Він її виправив: «укре». Бо звертання.
– А «укр» тобі нормально? – нарешті усміхнулася вона. – Це тебе не принижує?
– Мене принизити важко, – сказав він.
17
Вони це зробили. Долівка кімнати являла собою тепер цілковито перероблену основу для майбутньої підлоги. Верхній шар бетону мав «узятися», застигнути і чекати на дошки, але це вже буде турбота когось іншого. Роман свою роботу виконав, і Ольга була його помічницею, вони впоралися удвох. Він стер піт із чола рукою навідліт.
– Приймай роботу, хазяйко.
Вона сказала братові, зателефонувавши: обов’язково прийди сьогодні, чуєш? – Ну не знаю, сказав він, чи матиму час. – Обов’язково приїдь, повторила вона з притиском, ти вже тиждень вдома не був.
Ледь почало вечоріти, коли перед ворітьми загальмувало авто. Скреготнула хвіртка. Брат ішов, розмовляв по телефону. На порозі літньої кухні зупинився, у двох метрах від баби Ані, вона сиділа у кріслі, показав Ользі рукою: тихо. Усі мовчали, лише з боку балки, звідти, де старі вишні, лунало рипіння колодязної корби та дзенькіт ланцюга – Роман набирав воду у відра. Брат розмовляв з якимсь Резо. Із бородою на випаленому сонцем обличчі він сам усе більше був схожий на кавказця і усе менше на її брата Вітька, на того Вітька, з яким вони бігали на ставок купатися й руками дерли – ловили тобто – раків з-під берега.
– Їсти будеш? – запитала Ольга, коли брат переступив поріг.
– Ні, – але побачив пиріжки, вхопив одного. – Що ти хотіла?
– Роботу зроблено, він сьогодні верхню стяжку закінчив.
– Йоханий бабай! Яка важлива, йо-майо, причина! Ну, показуй, – рушив до хати.
– Ви домовлялися, – задріботіла навздогін, нагадуючи, – ти казав, він зробить стяжку, і ви його відпустите. Чи обміняєте. Він свою роботу зробив.
Вітьок жував пиріжок, притримуючи свій автомат, як кота на руці.
– Я маю дві хвилини.
У кімнаті присвиснув: ай, молодца! Добро! Дошки наступного тижня привезуть, але сирі, їм треба дати як слід висохнути, – перехопив погляд Ольги. – А твого я завтра-післязавтра заберу. У нас там є чим зайнятися. Чуєш, що кажу? Чого мовчиш?
Ольга дивилася в усі очі.
– Ти ж обіцяв. Казав, щойно він закінчить з підлогою, ви його обміняєте. Ти казав.
– Ситуація змінилась.
– Вітьок, ти обіцяв.
– Наївняк ти, сестричко. – Вітьок спробував обійняти сестру, від нього пахло чимось чужим, неприємним. – Курочка ти наша і чаєчка, як каже мама. Ти що, повірила?
– А ти що, жартував?
– Я тоді так думав. А тепер думаю інакше. Нехай ще попрацює. Він нам тут потрібний, а при першій нагоді – поміняємо.
– Це ти зараз так думаєш? Хочу уточнити.
– Ольго, що за…? – він міцно вилаявся.
– Ти сам йому про це скажеш? – Ольга вчепилася у брата реп’яхом.
– Сам і скажу. Прийде час – скажу.
– Так нечесно, Вітьок.
– Не Вітьок, а Тарпан.