– Ти що там, обкурився? Тарпан!
– Жартую, – розреготався він. – Таке враження, що це ти тут обкурилася. Чи ні?… Чи ти втріскалася у нього?
– Тю!
– Ні, ти скажи, втюрилася? – змовницьки підморгнув.
– Та пішов ти разом з ним! На чорта він мені здався! Так іноді… аванси надсилаю… надихаю на роботу.
Задзеленчала братова мобілка.
– Так, все! Я пішов!
– Ану стій! Стій, кажу. Ти думаєш, пообіцяв, забув – і все нормально?
– Сказилася, чи що? Чого кидаєшся? Тобі ж краще. До себе його заберемо, там теж є що робити, а тоді знову сюди перекинемо.
– Ти ж говорив: із цементом закінчить – і все, крапка. Обміняєте!
– Йоханий бабай! «Обміняєте»! Думаєш, це так просто? І за кого горло дереш, ти подумала?
– Він тут, може, й ні до чого. Тут ти до чого. Захотів, сказав – і не зробив. Захотів – інше сказав. Де гарантія, що зробиш?
Роман стояв у сінях. Що мав почути, він вже почув. Зайшов до хати, відхиливши двері, по щось тепле з одягу для баби Ані, босий, бо скинув берці після роботи. Його зупинили голоси за прочиненими дверима кімнати без підлоги – слова гулко лунали у порожніх стінах. І ось дізнався дві новини, і навіть важко розібратися, яка з них зачепила більше: та, що завершення роботи не означає звільнення з полону, чи та, що Ольга кокетувала з ним, бо заохочувала до ударної праці.
Він рушив з місця, не ховаючись. Одразу й згадав: він без тягаря на нозі. Дістанеться Ользі за самоуправство, як брат побачить. Постояв, подумав, розвернувся й пішов надвір. Та й що він міг сказати тому хлопцю? Усе й без розмов зрозуміло.
За дверима, у нього за спиною, сварилися брат із сестрою.
– Ще ти мене вчитимеш! Багато вас таких, научальників! Сам знаю, що робити!
– Та йди вже куди йшов…
– От чума!
Глянули ворогами одне на одного.
– Іноді я тебе ненавиджу! – Ольга перша вийшла з порожньої кімнати.
За хвилину гримнула хвіртка – до баби Вітьок-Тарпан так і не озвався.
Роман накинув на плечі змерзлої баби Ані стару куртку, перевірив, чи висохли його шкарпетки на нижній гілляці.
Із Ольгою вони не розмовляли – ні тоді, коли заводили бабу Аню до хати, ні згодом. Він не запитував ні про що, вона нічого не говорила.
Цієї ночі йому снилися змії… Видіння було поверховим, він знав, що достатньо зробити зусилля, аби прокинутися. І що ці холодні слизькі порухи з обох боків йому лише сняться, але від того не було полегші. Він вже звик до снів-жахів. Якщо вже сон – то тільки жах, інших жанрів його підсвідомість наразі не транслювала. Мозок витіснив страхи у сни, і там вони розквітнули несподіваними візерунками. Там серце вискакувало з грудей, а руки бралися кригою. Найжахливіший сон – «Тягни його! Чого стоїш!» – він бачив у різних варіаціях. Як не через день, то раз на три дні. Змії у порівнянні із цим видінням були безневинною дитячою жахалкою. Прокидайся, сказав він собі уві сні, розплющуй очі, ну ж бо… І побачив гілки баргарона: вони легенько погойдувалися над ним у передранковій тиші.
18
Клунок хтось розгортав.
Від цієї здогадки перехопило дух. Пакунок лежав у надійному сховку між дровами, затулений поліном – усе як раніше, проте щойно Роман торкнувся його, як стало зрозуміло: хтось його звідси витягав, порпався у ньому. Тут хтось похазяйнував.
Краї пакета рвучко розгорнув – усе причандалля на місці. Ба навіть більше – із новим додатком. У двох невеличких полотняних мішечках – торохкітлива дрібнота. Роман промацав уміст, розв’язав шнурки. Сушені яблука. І маленькі саморобні сухарики. Тепер зрозуміло, хто міг таке докласти. Жінка. Але… Яка жінка?
Ольга, швидше за все. Про неї перша думка.
Але могла бути й Валентина, чом би ні? Вона тут як вдома почувається, в усі закапелки заглядає.
Як би там не було, хтось дає зрозуміти, що підтримує його задум. Тільки хто? Все ж таки Ольга?
– Шукаєш щось? – вона у дверях. Іронічна посмішка кривить губи. Ямочками дражнить.
От і відповідь.
– Та ось… – розгубився Роман, але швидко знайшовся з відповіддю: – Сухариків закортіло…
У тій самій сукенці, що він її вперше побачив вже майже три тижні тому. Русяве волосся, дитячі веснянки на носі. Губи кусає, усмішку намагається втримати або… невже сльози? Очі сумні, підозріло блищать. Він ледве опанував себе, мало не зірвався з місця, мало не зробив кілька кроків назустріч, шоб обхопити її всю, згребти в обійми, притулитися обличчям до її волосся.
Ні, він не зробить цієї дурниці.
– Мальбрук в похід зібрався… – Ольга зазирає йому просто в очі, вона знущається з нього. Які там сльози!
– Не знає, коли повернеться, – підтримав він гру.