Чорним батогом шмагонуло по цьому місцю, й Роман відскочив, перекотився через себе, глянув за плече. Ось воно що. Велика гадюка – трикутна голова, чорний малюнок по сірій спині – робила судомні ковтальні рухи, скорочуючись довгим звивистим тілом. Задні лапи ропухи стріпнулися у повітрі та й зникли у пащеці нападника.
Роман позадкував, не підводячись, а тоді, роззирнувшись, випростався й рушив до великих дірчастих скель, подалі від цієї улоговини, від небезпечних заростів трави, куди він впав, надибавши нарешті воду, напившись досхочу за усі тривалі години безперервного руху. Він заблукав, це було зрозуміло ще вчора під вечір у ковильчастому степу, де у нього виникло відчуття, що він вже тут був, ось на цьому самому місці, не далі як добу тому. Його водило по колу, сонце й місяць бавилися з ним у схованки. Роман втратив орієнтири. Жодному з них не можна було вірити.
Закінчувався ще один день. Навколо безлюдний і дивний, тепер вже геть незнаний пейзаж. Роман щодалі більше заглиблюється у кам’янисту місцевість, тулиться до теплих гранітних брил, вкритих нетутешніми візерунчастими мохами. Де ж це він опинився? Ні своїх, ні чужих, лише шамотиння приазовського вільного вітру у кам’яних виступах. Лиш відблиски сонця, що ховається за край степу. Леткий туман розмиває обриси курганів та скельних вершин. Чудасія! Куди це його занесло?
Уже майже у темряві знайшов собі прихисток у кам’яній ніші з підвітреного боку, із кущиками папороті обабіч входу. Розпалив у своєму сховку вогнище із сухої трави, моху, лишайнику й пуху птахів та рослин, з усього, що вдалося назбирати неподалік. Багаття подиміло кілька хвилин – й схопилося полум’ям. Наче й не було з чого, проте вогонь тримався.
Роман стягнув берці, звільнився від шкарпеток – ноги парували. Пройшовся босий, із задоволенням відчуваючи, як похрускує під ступнями сухий мох. Витрусив уміст речмішка: їжі не залишилося ані крихти. Після двох діб просування вперед, даремних спроб з’ясувати, де він є, голодний та знесилений, він ладен був з’їсти що завгодно. Сухарі та сушені яблука давно закінчилися, дорогою він їв кукурудзу та незріле насіння соняшника, згодом не зустрічав жодної поживи.
Лютий голод поглинув почуття бридливості, воно зникло. Він спробував пожувати блакитний мох, що видавав апетитне хрумтіння. Гіркий. Зауважив якийсь порух неподалік. Жаба. Знову жаба. Повільно суне, не звертаючи на нього уваги, ще мить – і сховається у кам’яній ущелині. Він встиг накинути на неї порожній речмішок. І знову хтось інший, не він, потрапив у фільм – і з того, і з цього боку екрану одночасно – у напрочуд реалістичний 3D-фільм з дивовижними спецефектами. Він спостерігав за тим, що відбувається, усі глядацькі відчуття максимально наблизилися до справжніх. Рельєфна слизькість жаб’ячої шкіри. Холод сталевого леза ножа. Риплячий звук патичка, що проштрикує оббіловану рожевість м’язів крихітних лапок. Нарешті, нарешті – духмяний запах підсмаженого м’яса, від якого судомить порожній шлунок… І смак, розкішний смак, щось середнє між смаком курчати й риби.
Це було місце сили. Без сумніву – воно. Роман наче не води з річечки напився, він немов увібрав у себе її надійну чистоту, шкірою всотав відживлюючу силу вечірньої роси. Не жаб’яче м’ясо умить проковтнув, а поповнив комори внутрішніх запасів енергії для невтомних подорожніх. Йому було тепло, бо камені тут тримали силу сонця. Увесь простір навколо надимався живим духом, бринів музикою нічних коників, повнився пахощами степових трав. Скелі та гранітні брили набули обрисів реальних істот. Він бачив гігантську снулу жабу, їй не загрожував жоден хижак, ні звір, ні людина. Під нічними зорями тулилися одне до одного ведмедиця з ведмежам, вони теж були у безпеці. Роман почувався під невидимим захистом. За щитом кам’яної печери. Але й ще чогось значно більшого, бо його затуляли від усіх вітрів та усіх небезпек дві гряди, Східна й Західна. Берегли його спокій, відновлювали його сили. Він заряджався від могутнього невидимого джерела.
Йому наснився Дик, він знову провадив його замінованим полем, обминаючи розтяжки, а коли вивів у безпечне місце, повернув назад. Роман спостерігав, як миготить його спина і хвіст, аж поки собака зник, пірнувши у соняхове поле.