З мобілки Корнета Роман додзвонився до однокласника й сусіда – двері навпроти, Романа Сипова, нарешті пригадав його номер, доволі легкий. «Сипов, – сказав, – це я». Той загорлав: «Де ти є, скотина? Ми тут усі подуріли! У мене око через тебе сіпається! Де ти був?!»
За кілька хвилин Роман почув маму й батька і молодшого брата – вони одразу передзвонили на цей номер. Мама плакала, хоч намагалася стриматися. Йому від того горло перехопило. Брат ситуацію виправив: з радості намолов сім міхів гречаної вовни – про те, що записався на карате і на футбол, і буде видно, де залишиться, там чи там, бо він наразі не визначився остаточно, і що скачав новий альбом бирдим-тидим (пробубонів назву, Роман не розчув, навряд чи знав, хто це), і що був у таборі два тижні, навчився плавати спортивними стилями – кролем і брасом… При слові «табір» Роман напружився, але одразу й попустило. Що йому тепер, довіку сприймати в іншому значенні звичайні мирні слова: «табір», «зеленка», «прасувати»?…
Хотів був набрати номер Ольги, вже й папірець витяг з кишені, однак передумав: що він їй скаже? Дійшов, мовляв? А вона йому: молодець, і що з того?… Згодом подзвонить, коли свою мобілку матиме.
Хлопці до нього: чув про «Боїнг»? А про Зеленопілля? Про Зеленопілля вони знали не з телевізора, не з Інтернету. Більше покладалися на власні джерела інформації. Але й по своїх каналах теж мало що було зрозуміло. Факт натомість залишався таким: липневої ночі розстріляли українські бригади біля Зеленопілля. Працювали «Градами», реактивними системами залпового вогню БМ-21, лупили з відстані понад 15 кілометрів. Із боку російського кордону.
«Не з боку кордону, а із самої російської території», – запевняв Міхалича у телефонній розмові його товариш, теж афганець, обидва служили тридцять років тому у Кандагарі, а тепер опинилися на новій війні, тільки той товариш – ближче до кордону. «Із Гукового та Куйбишевого стріляли, із території Росії», – жодних сумнівів у нього не було. Загинуло, казав, не два десятки, як офіційно повідомили, а добрих дві сотні. У ту м’ясорубку, казав, потрапили рядові. А командування, те, що високе, – хай йому де! – наказало виставити людей і техніку посеред поля, як на долоні. Уночі по них жахнули сорок снарядів. Військові змінили місце дислокації – і знову нарвалися на «Гради»… Товариш Міхалича знав, про що говорив, висловлювався чітко, без повторів та зайвих слів. У хвилину уклався, бо довше по мобілках намагалися не розмовляти.
Пішли військові будні, що складалися з марудних справ. Чистили зброю – автомати різного калібру, заступали на бойові чергування, тримали під контролем дорогу, копали траншеї, кріпили бліндажі, прали дрібний одяг, слухали, сховавшись, огидне дзижчання безпілотника у небі. Тривало затишшя.
Із речей Валіка залишився блокнот. Випав зі спальника, коли вже всі речі відправили батькам. Роман погортав записи, зроблені кульковою ручкою – це були свідчення для майбутнього судового процесу над агресором. Роман пам’ятав ту ідею Валіка, ті розмови, це формулювання. Валік вважав збір фактів надзвичайно важливим заняттям, переконував хлопців: треба збирати докази, записувати й фіксувати усе, що свідчить про участь Росії у цій війні, бо, якщо б не путінський режим, у нас в країні проблема вирішилась би без потоків крові. Він не говорив про міжнародний суд, він був упевнений, що судовий процес має спочатку відбутися в Україні, вважав, що проводити його треба в Маріуполі. Лектор сумнівався: чому саме в моєму місті?… Маріупольський процес? Уже було таке. Це визначення більше пасує до криміналу, а не до геополітичного злочину, бо одразу, мовляв, виникає асоціація зі судовим процессом над кривавим маніяком-вбивцею. Резонансна була справа кілька років тому в Маріуполі, невже не чули?
– Отож! – погоджувався Валік. – Це ж пряма аналогія. А кому ліньки збирати самому, нехай передає фактаж та матеріальні докази мені, а я збиратиму й записуватиму, разом з іменами свідків, із телефонами. – Валік казав, що наразі неясно, який з нього вояка, а от збирач доказової бази буде непоганий…
У блокноті заповнені кілька сторінок. Роман прочитав:
26 травня 2014 року у Донецьку поранено 43 терористи, з них тільки восьмеро – громадяни України, донеччани. Решта – приїжджі. Є з Дагестану, Чечні, Москви… Що вони тут роблять???
Поруч прізвище і телефон бійця, готового свідчити на майбутньому процесі.
Далі:
6 червня – атаки терористів на пункт пропуску Маринівка (Донецька область). На місці бойових дій знайшли ящик від ракет 9М39 (ПЗРК «Ігла»). Пакувальний листок свідчить про те, що ці ПЗРК зберігалися від 2001 року у військовій частині протиповітряної оборони ЗС Росії № 33859 (Єйськ, Краснодарський край). Остання відмітка про перевірку їхньої наявності на складі в/ч № 33859 датована 12 квітня 2014 року. Тобто: ще 12 квітня ракетні комплекси зберігалися на військовій базі ЗС РФ у Єйську, а вже 6 червня їх використали терористи при штурмі пункту пропуску Маринівка на українсько-російському кордоні.