Із таких ПЗРК вночі 14 червня 2014 року збили Іл-76 – військово-транспортний літак, у якому загинули 49 українських військових. Неподалік місця падіння літака знайшли місце засідки диверсантів. Там залишилися пускові труби 9П39-1 від ПЗРК 9К38 «Ігла» і порожні банки з-під консервів, випущених ЗАТ «Орелпродукт», м. Мценськ (Росія).
Почерк Валіка був на диво охайним, майже дівочим: кожна літера, кожна цифра ретельно виписані.
– Що читаєш? – цікавиться Корнет, заглядаючи через плече й голосно гикаючи просто в обличчя.
Але й штин!
Корнет знову напився. Не те щоб набрався до чортиків, як минулого разу – до стану «семисотого», тобто «тіла бухого», але таки добряче налигався, і то виглядало, що сам-один або з кимось набагато стійкішим за себе. Командир взводу, двадцятисемирічний Батя, борець із пиятиками, до всіх приглядався, ледь не обнюхував: хто Корнетові компанію склав?! З’ясувалося, усі тверезі, а цей дурень – мало того, що не сховався у наметі, не заснув, поки ніхто не помітив, так ще й навпаки – потягнуло його, бач, до спілкування. Гайда чіплятися до всіх, заводитися…
Усе закінчилося, як і попереджали, – буками. Такий перейняли у когось досвід. Врізали кілька разів по п’ятій точці, жорстко й боляче – і відправили у карцер. Карцер зазвичай зяяв порожнечею, був без потреби; лише у деяких, доволі рідкісних випадках порушника дисципліни спускали до ями. Щоб протверезів або щоб вгамував істерику. Або як покарання за бійку. Таке теж траплялося.
– Гей, Французе, ти нині не вечеряєш?
Роману не подобається його позивний – який він Француз? А от же пристав, як банний листок, не відчепиш. Ніхто не питав, яке йому псевдо подобається, як би він хотів називатися у батальйоні. Он Лектор з Маріуполя, він знає про все на світі. За першої ж можливості береться хлопців просвіщати, ті перезираються: лекція почалась…
Лом є Ломом, бо здоровенний, чортяка. Світловолосий, добродушний, голос дзвоном гуде, густий, розлогий.
Корнет вже прийшов із таким позивним.
Саратов – бо росіянин, зі Саратова.
А Роман – Француз. Треба було випередити інших, щось собі вигадати – та не встиг. Хлопці самі назвали, щойно він розповів, як довелося жабу смажити. Тільки обмовився, як Корнет нумо з нього лаха дерти: от жабоїд, по ходу! Француз, аякже!
Воно й причепилося. В усіх позивні як позивні, а Роман – Француз. Бонжур, тужур, лямур. Ну й дідько з ним, із тим позивним. І тепер у голові не лише слова, цілі фрази спливають, часом навіть доречні. «А ля гер ком а ля гер» – «На війні як на війні». Із якогось фільму наче; чи не про трьох мушкетерів?… Що тільки не ховається по закапелках пам’яті, а за певних обставин невідь звідки вискакує.
Цього разу зварили собі гречки з тушонкою. Лом був за кухаря. Перед тим як він за це діло узявся, меню було одноманітним: супло та кашло. Що то значить – вміти готувати! Ті самі продукти – суха гречка чи рис плюс тушонка, а результат зовсім інший. Щось підсипає! – жартують хлопці, наминаючи, аж поза вухами лящить.
Лом віднедавна зазвичай і куховарить, а чого? – не відмовляється; він ще на Майдані готував величезними казанами, йому не звикати. Після війни обіцяє відкрити у Луцьку ресторанчик «Батальйон», щоб ті, хто служив-воював, до нього приїжджали, а він зі своєю Оксаною усіх годуватиме за спецменю: «Каша по-майданівськи», «Борщ укропівський», гострий салат «Хунта», тобто тертий хрін зі сметаною, або майонезом, або олією; що є, з тим і салат. Навіть без нічого, таке теж трапляється. А хріна, каже Лом, навколо до хріна. Он у полі, дикий, чубки стримлять, йди та викопуй скільки хочеш. Хлопці «Хунту» наминають, крекчучи, кашляють, сльози з очей витирають. У мозку, кажуть, просвітлення настає. Продирає, кажуть, до…
До куприка, випереджує їх Лом. Їжте-їжте, хворіти не будете.
Баламкання ложок, гиготіння, аж раптом: тихо усі!
Лом замовк на півслові.
– Хто там? – Хома різко убік кущів. Тих, що на відстані, уздовж дороги. Свої там у такий час не ходять.
У корчах шарудіння.
Хома довго не думає: висмикнув чеку – закинув туди гранату. Вибух, спалах – і тиша. Підхопив калаша – й у сутінки, перевірити. Нікого.