Роман посилає Хому до бісового батька. Робить це беззлобно, бо він вже чув усі ці запитання не раз, уже спалахував гнівом, пояснював щось, щось доводив. Він знайшов протидію – достатньо перехопити ініціативу.
– Я теж тебе, Хомо, ще не розкусив… – обов’язково мружачись до невіруючого. – Ти якийсь мутний, Хомо…
Той замовкає, йде курити, Француза зі собою не кличе – образився…
Сєпар завзято землю рив, підібгавши хвоста, коли з північного сходу почали пристрілюватися, наче несерйозно, для профілактики, наче вели так званий докучливий вогонь, а тоді раптом пішов загрозливий звук – і накрило вибухами ділянку зовсім поруч. Б’є артилерія, її чути з бліндажа, де усі сидять принишклі, а згори, зі щілин між колодами, раз у раз сиплеться порох, шурхотить по головах, лізе у ніс та в очі. Повітря тремтить від вибухів. Пекло.
Новобранці тиснуться один до одного, втягують голови у плечі… Страшно усім, не лише цим переляканим дітям. Один з них, побіля Романа, раптом вибухає істерикою: я не можу стріляти! Я не можу стріляти!
– Тихо! – Роман стискає його плече, проте горлань намагається видертись, боляче дряпає руку, проривається на вихід, хлопці хапають його, утримують силою: тихо! Тобі не треба стріляти! Чуєш? Заткайся, нарешті! – Ледве скрутили.
Замовк, тулиться до Романа, ховається, тремтить. Ну яке стріляти? Куди? Із чого? Ти ж бачиш, малий, що робиться…
На поверхні – повна зміна декорацій. Побиті дерева неподалік, глибокі ями, вигорнута чорна земля, засипана осколками снарядів. Ці шматки металу тиснуть на долоню, важкі та гострі. Під час вибуху вони розлітаються навсібіч, входять у живу плоть, що трапляється на шляху…
Той, хто кричав у бліндажі, із жахом в очах роззирається, стискає голову в долонях. Він згинається навпіл, його вивертає.
Міхалич бере ініціативу в свої руки – гарчить на новоприбулих, робить із ними жорсткий розбір польотів після обстрілу. Цього разу нам пощастило, каже, противник схибив, але з такою реакцією з нашого боку результати могли би бути дуже сумними. Дуже. Слухайте повітря! – вкотре нагадує. – Не знати, коли ще побачите ворога зблизька, а подарунки від нього – ось вам, пачками, майже щодня! Слухайте повітря! Й одразу – на землю або в укриття. Основні втрати трапляються тоді, коли людина опиняється на фронті, у перші дні. Учіться слухати повітря, учіться ідентифікувати загрозу далекого пострілу, просто хлопка, бо це не просто хлопок, це може бути мінометна міна, і зараз, одразу потому, може статися вибух ось тут, біля вас. Чим щільніше притиснетеся до землі – тим менше ймовірність піймати осколок. Уторопали?
Міхалич постійно нагадує про те, що треба чимшвидше вжитися у бойову обстановку, він часом добряче набридає своїми застереженнями.
4
Два взводи перекидають ближче до передової. Із другої лінії їдуть під прикриттям двох БТРів – хто на броні, хто у кузовах ЗІЛів. Кілометрів п’ятнадцять, поміж ланів із кукурудзою. У вантажівці мовчать, тримаючись за борти, позавішували їх бронежилетами про всяк випадок. Коли потяглася рівнина з горбочками, трави, ріденькі кущі – Корнет гукнув, перекрикуючи гарчання мотора:
– Гей, чуєте свист?
Що? Де? Ожили, закрутили головами.
– Лектора вітають його друзі-байбаки!
Хлопці – у регіт.
Було з чого веселитися – напередодні поблизу базового табора сталася історія. Побачили байбаків у траві, почули їхній свист. Роман до цього літа ніколи й не зустрічав цих степових гризунів, а Лектор ще той знавець фауни виявився. Як був підлітком, дорослі заохочували їх полювати на байбаків, здавати шкурки знищених ворогів сільського господарства у якісь там контори – тож хлопці теж зі шкіри лізли перед дорослими, вдавали зі себе мисливців. Знаходили нору, заливали відром води, байбакові діватися було нікуди, він вибігав назовні – і тут вже справа була за спритністю звіролова.
– А влучиш у байбака з такої відстані, Гостре Око, ге? – під’юджував Корнет оповідача напередодні.
– Льогко! – погодився Лектор.
Заспорили на пляшку. Батя, почувши, незадоволено кахикнув.
– А на що спорити? – удав спантеличення Корнет. – На щиглі?…
Глядачів зібралося з десяток. Недовго довелося чекати на рухливу мішень. У траві промайнула піщано-жовта спинка – Лектор вистрілив. Ніхто й не сумнівався у можливостях снайпера, а все ж шиї витягли: що там?…
А нічого. Гризун врятувався, сховавшись у нірці. Мало того – майже одразу й вибрався, став на задні лапки, живіт виставив, передні лапки склав – і нумо свистати. Знущально. Ото вже реготали хлопці, до сліз. Байбак таки завдав стрільцеві жалю, залив йому сала за шкіру. Однак Лектор, на диво, не прагнув реваншу. «Урятувався – то врятувався», – сказав поблажливо.