– Бай-бай, байбаче! – розходився натомість Корнет, він не вмів вчасно зупинятися. – Заходь, байбаче, якби що…
– Лекторе, твій друг тебе кличе! – підхопили й інші, посвистуючи.
– Варто відповісти, Гостре Око! – не вгавав Корнет. – Посвисти й ти до нього!
Нікому б Роман не зізнався, що був радий спасінню таланистого байбака, хоча решта хлопців теж веселилися, не вимагаючи крові, задоволені саме таким фіналом. Роман згодом визирав у траві свистуна, у кожному верткому збитошнику із жовтою шкуркою йому вбачався знайомець Лектора.
Тому й реготали хлопці у кузові ЗІЛа, бо Корнет нагадав їм про розвагу вчорашнього дня. На місці на них вже чекали зі спакованими наплічниками ті, кого перекидали на нове місце дислокації, вони швиденько показали перед від’їздом, що тут у них де, на господарстві, попередили: будьте насторожі. Тут снайпер працює. Зброя – з оптичним прицілом та глушником. За почерком – один і той самий. Обережний, гад, незрозуміло, де сидить, всюди ж відкритий простір. Привид, одне слово.
Почути звук пострілу з безшумної гвинтівки практично неможливо. А ще ж має свою фішку: йому по кайфу вбивати у найспокійнішу хвилину, коли людина по хліб тягнеться, тримаючи тарілку на колінах, або коли виходить з намету зі зубною щіткою та рушником. Упивається своєю безкарністю, розважається, тримаючи усіх в напрузі. Більше як одного нараз не знімає, тому й вирахувати його неможливо. День-два-тиждень не виказує себе, наче розчиняється у повітрі… А тоді оприявнюється десь неподалік. Спрацює з добрячої дистанції – і шукай вітру в полі. Уже трьох хлопців так втратили.
– Піду подивлюся, що тут до чого. – Лектор, вислухавши, рушив на оглядини території.
Обійшов табір, роззираючись та наслухаючись, спостерігаючи за дальніми кущами та вигином дороги, схованим за рядом високих старих тополь. Десь там, віддалік, перший блокпост, куди хлопці по черзі заступатимуть на чергування.
Коли споночіло, Лектор викопав яму у ретельно вибраному місці. За своєю логікою його визначив, не варто й цікавитися. Уже запитували колись – відповідь була «на відчепись»: чуйка, мовляв…
Зранку Лектор одягнув захисний костюм-кікімору, під нього памперс, прихопив воду у флязі, хліб із салом, узяв свою нарізну мисливську гвинтівку з оптичним прицілом. У яму втиснеться – трава травою, поруч проходитимеш – не помітиш. За ногу вхопить.
– Якби що – свисти, – нагадав Корнет.
Дехто усміхнувся, решта ні. Не до жартів.
Зрівнявшись із землею, Лектор перетворився на нерухоме «тіло»: горбочок із травою, частина пейзажу. Він вмів сидіти у ямі по кілька годин нерухомо, мав безкінечний запас терпіння, а тепер полював за іншим «тілом», яке теж вміло бути нерухомим і теж було здатне вичікувати, залишаючись непомітним і день, і ніч.
Він таки вирахував того привида, дочекався, хоча й із запізненням. Бо спочатку був постріл.
Ніхто на базі ще не встиг помітити, що Саратов, сидячи на згорнутому спальнику, повільно заточується. Щойно стягував дротом провислі дверцята буржуйки – і от вже мовчки завалюється набік. Ніхто ще не второпав, що сталося, не побачив, куди увійшла куля, а Лектор зі свого схрону вже вистрілив туди, де танула ледь помітна хмарка сивого диму. Просто у степ, у горбочок рудої трави, що смикнувся, зсунувся, запав у якусь шпарку біля іншої, такої ж іржавої кучми диких злаків.
Лектор не одразу дозволив собі ворухнутися, він витримав паузу, не спускаючи очей із трав’яного горбка. Якщо поранив, а воно саме так виглядало, то снайпер неодмінно себе видасть, треба тільки почекати. Якщо не зачепив – теж цікавий варіант, хоча навряд чи. Поєдинок триває. Тепер – хто кого, один із них має взяти гору завдяки терпінню та реакції.
Безкінечно тягнуться хвилини. Можливо, крапку поставлено з одного пострілу? Терпіння. Терпіння…
Раптом боковим зором Лектор помічає якийсь рух – Корнет подає сигнали з-поза заростів благеньких чагарів, поповзом підібравшись до Лектора на мінімальну відстань. Самодіяльності лише бракувало. Назад! – показав йому жестом.
Корнет зник.
Тільки щоб зараз ніхто не втрутився у цю дуель витримки та нервів. Лектор увіп’явся поглядом в оптику, сльоза збігає йому по щоці від напруження. Він тримає на оці той горбочок – і ось трав’яна примара нарешті ворушиться. Наче гарячий степовий вітер торкнувся вершечка іржавого пелеха…
Ні, не здалося. Не вітер.
Лектор видихнув і натиснув на спусковий гачок.