Що Роман знав про того Василя та його життя? Нічого. От тепер дещо дізнався. Він був єдиний, хто мав роботу у родині. Щоправда, хворий дід отримує сяку-таку пенсію, і мати (шкіра на пальцях та долонях порепана) продає з городу на трасі огірки, моркву та іншу ярину, а ще вишні та яблука, але що ж це є на таку родину? Ледве-ледве дають собі раду, пхають біду перед себе.
Злість до крадійкуватого Василя розвіялась, її заступив щемкий сум.
Хлопці попросилися спати до стодоли, на сіно, на сільські верети, але господарі не дозволили. Дівчата пішли на ніч до сусідів, звільнили для хлопців другий покій. У тій кімнаті стояв диван під вікном і дерев’яне ліжко під стіною з килимком: набитий велюровий малюнок – білі лебеді на синьому ставку. Шафа, стіл та вазонок із розлогою мереживною рослиною, Роман згадав: це аспарагус, у баби був саме такий. Самчич засопів, щойно голова торкнулася подушки. Дивися, здивувався Роман, заснув Самчич, й собі западаючи у сон, вже побачив дорогу, і колесо, що віддалялося, свій пекельний знімальний майданчик… І підхопився. Серце калатало.
Виїхали рано, пообіцявши вступити до хати на зворотному шляху, забрати для Василя та його хлопців торбу з домашніми харчами. Самчич знову мовчав, лише перед самим Львовом, на об’їзній дорозі, озвався. Завези мене у госпіталь, сказав. Зі мною щось негаразд, я назад не поїду.
6
– Так от… – сказав він. – Олю, це мій телефон.
– Нарешті, – відповіла вона хрипко. – Коли ти приїдеш?
Так, наче вони вчора розмовляли, наче вчора попрощалися.
Ольга вже кілька днів знала, що у нього все гаразд, їй мама Романа подзвонила. Хто б міг подумати, що жінки так зійдуться за ту добу знайомства, щоб аж спілкуватися згодом мобільним телефоном… Роман і собі дивувався – завис у балачках не менше як на півгодини. Коли ж нарешті натиснув на кнопку роз’єднання, то ще сидів нерухомо, закинувши руки за голову. Його затоплювала безмежна ніжність.
Усі вдома вже полягали спати. Він тихо вийшов за двері, перетнув сходовий майданчик й подзвонив у двері навпроти. «Чого так рано? – уїдливо поцікавився Роман Сипов. – Скільки можна чекати? Я думав, ти вже задрих».
На кухонному столі в оточенні закусок – пляшка віскі, її один Роман купив до повернення другого Романа. Батьки були на дачі з ночівлею, можна було сидіти скільки завгодно, говорити досхочу, нікому не заважаючи. Удаючи зі себе знавців, хлопці щоразу, перш ніж пити, нюшили буру рідину, намагаючись визначити складові аромату. Господар запевняв, що це дух торф’яного диму, а гість переконував: запах ліків від кашлю. Ще від шкільних часів однокласники сперечалися геть про усе, вони й тепер не зрадили своїй звичці, пройшлися багатьма темами, щось одне другому доводячи, й дісталися теми дівчат.
Роман Сипов запевняв, випускаючи у стелю сигаретний дим: жінка, яка тримала тебе на ланцюзі, не може бути проминущим епізодом у житті. Гість намагався уточнити, безрезультатно щоправда, що дівчина, про яку йдеться, спустила його з ланцюга – так буде точніше сказати. Відтак Роман Сипов негайно забажав їй подзвонити, вони одразу це й зробили, але кожен мав для того свою причину.
Лише коли екран мобілки висвітився, Роман побачив, котра зараз година, й від того майже протверезів, але скасувати виклик не встиг. Ольга відповіла пошепки:
– Роман?
– Так, – озвався Сипов, забираючи мобілку. – Ольго, доброго вечора! Вітання вам зі Львова! Ми тут у вас хотіли запитати…
Роман вихопив у нього телефон, пробурмотів:
– Ольго, я тут трохи пустився берега… Вибач.
– Нічого, – було чути як вона злегка всміхнулась. – Нарешті. Я тебе такого вперше чую. То що ви там хотіли запитати? Кажіть вже.
– Дай мобло! – Сипов не вгамовувався, видираючи телефон. – Дай запитати!
– Я ж чую, – підтримала його Ольга. – Дай людині запитати. У нас свобода слова.
– Ага, – сказав Сипов, отримавши нарешті можливість говорити, й відкинувся на спинку стільця. – Що відчуває жінка, тримаючи чоловіка на ланцюзі?
Роман вхопився за голову.
– Тю! – сказала Ольга й замовкла.
Сипов чекав.
– Чесно? – озвалась вона нарешті.
– Тільки так!
– Пекучий сором вона відчуває. Дайте Роману мобілку.
– Алло, – сказав Роман, остаточно протверезівши.
– Добраніч, – побажала вона йому й додала ніжно: – Бовдур.
Гудки…