Саме тут, на дереві, на цій висоті Ользі найкраще думається. От, скажімо, Роман каже: попри все будемо разом. Ми, мовляв, одна країна, один народ. Гаразд. Чого тоді так багато розбіжностей? Чи це не є обов’язковою умовою – схожість? Мабуть, таки не вирішальною. Тоді що об’єднує народ? Спільне минуле? Спільне майбутнє? Що завгодно може об’єднувати і що завгодно – роз’єднувати. Хоча б от ставлення до жінки. Як, скажімо, до жінок ставився батько (навіть згадувати не хочеться) і як, припустімо, Роман. Достатньо пригадати, як він (геть спогади про Вальку, геть!) із бабою Анею розмовляв…
Сьогодні Ользі дивний сон наснився. Ніби Земля обертається у космосі, наче синій м’яч у повітрі, і жодної плямки на ній. Жодного континенту. Лиш чиста гладенька поверхня. Аж раптом зграєю білих пташок випурхують звідкись клаптики подертого паперу. Різної форми, наче випадкової, але якщо придивитися, це не папір, це живі створіння. Один за одним вони швидко-швидко обліплюють земну кулю. Чобіток, медуза, мушля, камінь, краб, бумеранг, а ось і пес із крилами, сів на своє місце, склав крила, голову нахилив. І Земля вже не м’яч, а планета, у кількох місцях затулена клаптиковими білими накривками. Тоді Ольга бере олівець і починає замальовувати ці білі папірці. Планета підставляє свій бік, пригальмовує обертання, тоді вивільнюється з-під пальців, закручується навколо своєї вісі.
Згори, із дерева, видно чи не усіх котів та кішок біля хати. Вони тут, бо обмінялися між собою важливою інформацією, передали нечутні людині сигнали: на цьому подвір’ї не женуть, тут годують, дають прихисток! Ще двоє прибилися на постійно, решта – приходять та йдуть собі десь. І повертаються знову. Як почали люди виїжджати, то тих котів набралося до десятка. Хвости вгору, до ніг туляться, вимагають: їсти! Найбільш нетерплячий коцур за литки зубами хапає. Зараз усіх розжену! – обіцяє Ольга, наливаючи котам у велику миску залишки борщу. Вона не дає їм імен, щоб не збивати їх із пантелику: приїдуть господарі, кликатимуть своїх мурок… Нехай ці приблуди не забувають, як їх господарі кликали, нехай одразу відгукуються.
Майже ніхто, тікаючи, котів та собак зі собою не брав. Ольга усе розуміє: похапливо збираючись, можна забути що завгодно – фотоальбом, теплу куртку і капці… Навіть ліки, і гроші, і паспорт можна дивом залишити вдома. Але щоб живу істоту?… Ті покинуті тварини трималися свого подвір’я, бігали до води, спускаючись у балку, якось давали собі раду. Деякі приходили до Ольги підхарчуватися домашнім, іноді залишалися, потім зникали; перевіряли, мабуть, чи господарі, бува, не повернулися.
– Слухай, Ром, чуєш мене? Алло?
– Так, я тут.
– Здогадайся, що таке мальв?
– Як?
– Ма-льв!
– Я думаю… це чоловік мальви.
– Ні. Думай ще.
– Ну що це може бути? Їстівне? Географічне? Еротичне? З якої сфери?
– Із нашої. Це мене і тебе стосується. Здогадаєшся – я не знаю, що тобі зроблю. Давай. Це важливо. Я тут одне бажання загадала… Напружся, Ром.
– Мальв. Мальв-мальв. Маа-лль-вв. Дідько його знає, що це таке.
– Ну от… Це Маріуполь-Львів! Я одразу б здогадалась на твоєму місці.
Яка вона ще дівчинка. Бавиться в якісь ігри, щось вигадує, іноді жорстока, як дитина, іноді беззахисна й практична, як старуня. Для нього людина сходу – це вона. І дід Петро, звісно, і її баба Аня. І Валька. Валька теж. А тоді вже усі решта. Спочатку ці люди. І перш за все – Ольга.
12
Колись, ще вдома, до війни, навіть на думку б не спало звертати увагу на такі речі. Дрібниця, нема про що казати. А тут, у цих умовах – неабияка подія. Бо випала нагода неспішно попарити ноги, підливаючи у таз окріп, ще й покурити для повного ефекту. Нірвана у квадраті. Фантастичне раювання…
Поруч мліє від задоволення Корнет з горнятком кави у руці. Ех, каже, сюди б мою файку й тютюну дрібку для повного кайфу… Його файка згоріла з речами під час обстрілу. Проте він має біле горнятко з двома золотими пасками – звідки воно тут узялося, невідомо. Хлопці сидять на ящиках з-під снарядів, зануривши ноги, немов у червоних шкарпетках, до паруючої води у металевих тазах. На підлозі чайник з окропом, закопчений до самої ручки, другий, такий самий, між двома цеглинами на вогні. Процес має тривати нон-стоп. Із водою тепер добре, бо завезли повні баклажки від колодязя. На «хаммері» – «Ліка» до будь-якої роботи спроможна. Це круто виглядає: позашляховик-водовіз. І от тепер, маючи води вдосталь, не економлять, тримають температуру, щоб не збивати градус втіхи.