Нарешті насухо розтирають розім’яклі ступні, шкіра на яких узялася рожевими брижами. Де там нові шкарпетки? Де нові устілки, що їх привезли волонтери? Ось вони. Ось вона, чиста радість! Блаженна, щаслива мить!
Щось Романові таки сталося з головою після тієї контузії. Ото ні сіло ні впало, або, як каже Батя, ні в село ні в падло, роззирнеться навколо, немов усе та всіх вперше бачить…
Ще три місяці тому ці люди були йому чужими, а тепер більшість із них наче рідні. Покинули свої будинки, квартири, кімнати та закутки, свої звиклі заняття, розпорядки дня, наради, дні авансу та зарплати. Живуть без ключів від хати, без квитанцій оплати за газ та світло, без гаманців. Залишили у шафах костюми з краватками, джинси з бейсболками, вдягнулися в однакові строї, подібні, як брати. Узяли зброю до рук, якої перед тим майже ніхто не тримав, навчилися користуватися. Набули сотню важливих навичок, щоб виживати в умовах, непридатних для тривалого життя.
В усіх цих людей змінилося оточення, у них виникли нові симпатії та антипатії, сформувалися нові правила поведінки та нові звички. Тут курять майже всі, навіть ті, хто ніколи не курив. Тут мало що можна приховати і багато що одразу стає відомим. Інші цінності вийшли на перший план, а ті, що вважалися першочерговими, зблякли. Ці люди навчилися безпомильно визначати на слух, з якої зброї ведеться обстріл, і скільки секунд триватиме серія вибухів, і скільки разів це повторюватиметься.
Помити ноги і змінити шкарпетки – тепер це розкіш, не завжди дозволена, не завжди можлива. Сказав би хто таке рік тому, Роман би навіть не зрозумів, про що йдеться. А тепер знає: ноги у гарячій воді – це кайф.
Вода… Вона набуває сакрального змісту та значення. Звичайна вода, аби лиш чиста. Щоб не з брудної калабані, коли доводиться пропускати її через саморобну лійку пластикової пляшки, через марлю, пісок та камінці – а її походження все одно відчувається, бо запах – це останнє, що вода віддає своїм фільтрам.
Слова. Найбільш вражаючі трансформації саме зі словами відбуваються. Одні втрачають свою вагу й наповненість, порожніють і спласають. Інші виповнюються істинним, втраченим значенням; наче старі міхи, вимиті й вичищені, набираються молодим п’янким вином.
Ціна секунди. Її знають ті, хто потрапляв під обстріли, що тривають двадцять секунд, а залишають випрасуване мертве поле з чорними воронками та палаючою технікою. Час тут має зовсім інший вимір. І секунда, і місяць.
Неймовірні закрути готує життя, дивує за черговим поворотом. Хто б дав раніше можливість зазирнути у шпаринку теперішніх буднів, Роман нізащо б не повірив, що таке з ним може трапитися. А от же залишив свій дім, батьків та брата; салон продажу побутової техніки, усі ці бойлери, електронагрівачі, на яких він непогано знався як консультант-продавець; відсторонився від звиклого стилю життя – з усіма друзями, дівчатами, зимовими лижами, літніми походами у гори… Усе залишилося в тому, попередньому житті, хоча нічого надзвичайного у ньому начебто й не було, бо й Роман був наче такий, як усі, нічого особливого. Поки не почався Майдан… Поки усе навколо не закрутилося у вихорі невідворотних перемін.
– Подай монтировку! – повертає його до дійсності Цицерон.
Роман із Корнетом нині знову підручні Цицерона.
– Потримай торкс! – вже до Корнета.
Біля Цицерона, в облаштованій нашвидкуруч майстерні просто неба, можна багато чого навчитися. Бронетранспортер вони утрьох полагодили, повністю мотор перебрали. «Коли вже у наступ? – напосідає Корнет. – Задовбало тут стояти».
Цицерон насправді Степаненко, механік з Артемівська. Йому подобається це безсумнівне визнання: Цицерон! Про красномовство не йдеться, бо Степаненко зазвичай мовчки копирсається у своєму залізяччі або лежить під ЗІЛом чи БМП горілиць, покрехтуючи від зосередження, і порох сиплеться йому у вічі. А якщо заговорить, то являє світу недорікуватого бекала-мекала.
Це у спокійному, розміреному ритмі життя. Проте у хвилину крайнього емоційного збудження він будь-яку думку, навіть доволі глибоку, висловлює за допомогою самих лише нецензурних слів, шокуючи можливостями необмеженого словоутворення. Одне коротке слово та безліч варіантів його похідних він блискавично складає у багаторівневі лексичні конструкції. Класикою жанру натомість залишається коротка авторська фраза, що він її вигукнув одного разу біля вантажівки з боєприпасами, а відтак вона стала легендою, місцевим фольклором.