– Назустріч вогню?… – Роману було важко повірити, що це можна зробити.
– Саме так. Іноді найкращий спосіб уникнути вогню – це пройти крізь нього, – каже Міхалич. – Я натягнув каптур куртки, вилив на голову воду з пляшки, прикрив змоченою носовою хустинкою рот і ніс, горловину светра підсмикнув до очей – і побіг… Коли я вискочив на чорне згарище, на мені палав одяг. Упав, збив полум’я, катуляючись по чорній землі. Уявляєте, який у мене був видос? Чортяка з пекла!
– А якби не було води навіть для носової хустинки? – запитав Корнет.
– Я розстебнув би ширінку, – гмикнув Міхалич.
– Да-а, Міхалич, – сказав тоді Корнет, – а покажи-но новоприбулим Їжачка.
Це був один з фірмових фокусів Міхалича. Цей трюк нікому не вдавалося повторити, хоч як намагалися. Двічі просити не довелося, тим більше що й по інструмент не треба було йти. Міхалич підвівся, зібрав докупи кількадесят саперних лопаток, встав на відстані кількох метрів від щита. «Їжачка, кажете?» – перепитав – і запустив першу лопатку у дошку. Метал з коротким смачним звуком увійшов у дерево на чверть. Міхалич розмірено й без поспіху метав лопатки, укладаючи їх одну попри одну, плавною лінією, яка поступово вимальовувала на щиті силует їжака. Жодної хибної рисочки у малюнку, жодної випадкової деталі. Теж майстерність, як будь-яка інша. Скільки ж треба було тренуватися, аби ось так, наче бавлячись, вишикувати їжаком встромлені у дерево шанцеві інструменти, призначені для самоокопування, а не для фокусів просто неба! Ніхто такого не міг втнути, тільки щасливчик Міхалич.
– Ось така байда, хлоп’ята!
Міхалич немов намалював дітям їжачка на папері. Хтось здивовано присвиснув, хтось підвівся й рушив до щита перевірити результат зблизька. А Міхалич роззирнувся, когось шукаючи, й запитав:
– Колян, що там у нас із кип’яточком?… Давай ще чаю замутимо, га?
І це було останнє, що від нього почули. Бо за кілька хвилин – навіть пострілу не було чути – прилетіла граната, випущена з гранатомета: з АГС або з підствольника. Влучила у саморобне, вибудоване з розібраних ящиків з-під снарядів, встановлене між двома акаціями дерев’яне «очко». А там тієї хвилини був Міхалич.
Щось незворотно змінилося у Романові відтоді. Він не був людиною війни, він дотепер воював без натхнення і зброю до рук брав без трепету, лише за необхідністю, але після загибелі Міхалича готовий був іти на ворога зі старим автоматом зі збитим прицілом, із саперною лопаткою і навіть голіруч.
Частина третя
1
У неї перламутрова шкіра, вона світиться. Наче шовковиста луска диво-риби, особливо ніжна й беззахисна на згині ліктя, з внутрішнього боку, де синіє тоненька судинка. Це місце на її тілі пахне степом, нагрітою сонцем травою. Намагаючись не розбудити, він обережно нюшив цю шкіру, немов дикий звір втягував ніздрями гіркувато-солодкий рівнинний вітер, що не зустрічає на своєму шляху жодних перешкод. Відчував, як від надміру почуттів паморочиться голова, як млоїть там, де штовхається душа, десь під серцем.
Ніколи дотепер не роздивлявся Роман жінку так, як оце тепер, цієї серпневої південної ночі. Усе, що було до Ольги, зблякло й відсунулося далеко-далеко. Із ним відбувалося диво дивне, підсвічене місячним сяйвом з вікна, посилене церковним співом цикад і ладаном нічної фіалки.
Роман боявся сполохати це видіння, боявся заплющити очі. Його відчай був би безмежним, якби він прокинувся й побачив над головою бліндажні колоди, заткані жмутами висхлої трави, якби почув далеку артилерійську канонаду. Не витримав би цього зараз, саме зараз, після того, як дізнався, як пахне її шкіра на згині ліктя.
Кімнату виповнює сонячне світло. З-поза відслоненої гардини на Романа дивиться уважне каре око – хлопчик в окулярах, одне скельце заклеєне білим. Ольга, йдучи, мабуть, залишила двері прочиненими, і тепер зі шпарини між двома половинками смугасто-квітчастої тканини за гостем спостерігав хлопчик років шести-семи. Їхні погляди зустрілися – малий часто-часто закліпав. Його повіки смикалися. У хлопчика був сильний тик.
Роман стримався, аби не зробити від несподіванки різкого руху. Він щойно прокинувся, здається, навіть підхропував секунду тому. Руки, закинуті за голову, трохи затерпли. Він не очікував побачити малюка. Намагаючись говорити якомога тихіше, Роман запитав: