– Часом не знаєш, Дик вже прийшов?… – й додав, спроквола позіхнувши: – Я ввечері не дочекався того розбишаки…
Хлопчик сховався.
Роман повернув голову до вікна, підбив подушку кулаком, ліг так, аби бачити, як погойдуються у сонячному світлі гілки молодої вишні, але й тримати у полі зору дверний проріз. Це була та сама кімната, де вони з Ольгою у чотири руки вибирали хвору, не придатну для фундаменту землю, глибоко прошиту білими нитками грибних спорів. Дерев’яної підлоги ще не було. Тимчасовим накриттям слугував шматок старого лінолеума, кинутий на цемент, і витертий килимок. Звуки лунко відбивалися від порожніх стін, бо тут стояли лише ліжко та крісло з накиданим на нього одягом – і більше нічого. Перша спільна кімната Ольги та Романа, затулена від світу вишневими гілками.
– Дик вже прийшов, – прошепотіла портьєра, гойднувшись.
Роман сперся на кулак зігнутої у лікті руки.
Портьєра мовчала.
– Треба йому дати пити, як думаєш? – Роман відкинув ковдру, стягнув зі спинки крісла свої штани. – Покажеш, де собача миска.
Хлопчик зітхнув, набрався хоробрості й ступив крок уперед, немов вийшов з-за лаштунків на сцену. Роман навіть не глянув на нього, він одягався, не звертаючи на малого уваги, і той припинив моргати, заспокоївся. Спостерігав за тим, як Роман заправляє ліжко, натягає футболку, шукає другу шкарпетку. Хлопчик бачив її під ліжком, але поки наважився підказати, дядько вже її знайшов.
– То що?… – нарешті гість з усім впорався й глянув на господаря. – Ходімо? – подав хлопчикові руку: – Роман. А ти Артем?
Хлопчик кивнув і вклав долоньку у подану йому руку. Із кімнати, де Ольга колись розмальовувала за столом географічні карти, лунали звуки телевізора. Маленька дівчинка, молодша сестра Артема, дивилася мультфільми. Вона навіть не повернула голови.
Дик і справді чекав на Романа – лежав під баргароном, висолопивши язика. Брудний і, звісно, голодний. Побачивши Романа, жваво підвівся й гавкнув. Він не наважувався підбігти, мабуть, через те, що з Романом був хлопчик і хлопчик боявся собаки, Дик це відчував.
Роман присів. «Дику!» – покликав пса. Той рушив до нього, кумедно крутячи задом та припадаючи до землі. Із живота, з лап, з хвоста йому звисали покручені дреди валяної шерсті. Хлопчик сховався за Романа, визирав з-поза спини з нервовим підсміюванням, а тоді спостерігав, як рука Романа сховалась до густої шерсті на загривку Дика, як почухувала спину приблуди, а пес мружив очі від задоволення і прогинав спину.
Жінки поралися по господарству. Із літньої кухні пливли запахи свіжоспечених млинців, Ольга гримала посудом. На порозі сиділа на ослінчику жінка, обскубувала курку над тазом з гарячою водою. «Ма-ам!» – гукнув до неї хлопчик, і нічого більше. Хотів звернути її увагу на себе, на гостя, на великого пса. І на те, що він того пса не боїться.
Жінка повернула голову, кинула оком на чоловічу компанію. Ксюха, сестра Ольги. Роман підвівся з коліна, привітався з нею. Вона відповіла кивком голови, руки її хвацько оббирали пір’я, скидали його до води, раз по разу вмочаючи пальці. Куряча голова на довгій шиї теліпалася у такт тих посмикувань. Ця молода круглолиця жінка була не подібна на сестру, повніша й темніша волоссям, але щось знайоме промайнуло у її погляді. Із мискою червоних пахучих помідорів під пахвою повернулася з городу мама Ольги. «Здрасьті, – сказала. – Виспались?»
Роману було трохи ніяково перед жінками, але вони чи то робили вигляд, що усе гаразд, чи то й справді не надавали значення тому, що Ольга залишалася у кімнаті гостя до ранку. Розпашіла Ольга визирнула з дверей літньої кухні – рушник у руках, волосся під хусткою, одне пасмо на щоці. Усміхнулася до Романа. Він зараз любив увесь світ, разом із цією усмішкою, баргароном, і псом, і довірливим хлопчиком в окулярах із заклеєним оком, і цими нашорошеними жінками, які, може, й хотіли бути привітними, але не могли, бо їхній син і брат зараз був невідомо де і не давався чути, а він, Роман, спав у їхньому домі, і Ольга зараз піднесено пекла млинці на всіх, а насправді – заради нього.
– Миска – там, – нагадав Артемко, показав рукою під сітку, туди, де кілька тижнів тому сидів припнутий Роман. Там тепер лежала перекинута Дикова тарілка, алюмінієва, бита-м’ята, наче хтось змагався у влучності, поцілюючи у неї камінням.
Дик хлептав воду захланно і смачно, розбризкуючи краплі навсібіч. Цей пес усе робив заповзято й весело. «Ох ти ж, несита пелька…» – лагідно мовив до нього Роман, і хлопчик повторив, з ніжністю спостерігаючи за собакою: несита пелька…
2
Дика взяли зі собою на ставок, він біг попереду, метляючи хвостом, гордий від того, що веде своїх господарів, і це зрозуміло кожній собаці, що подає голос з-за парканів.