Артем дріботів поруч мовчазний, робив по два кроки на кожен крок Романа, збивався й намагався йти з ним у ногу. Роман, помічаючи це, уповільнював хід. Хлопчика не чіпали, до нього не озивалися, і це йому подобалося, бо не відволікало, давало можливість слухати розмови дорослих. Ці розмови лякали й були малозрозумілими.
– Валентина пропала, – говорила Ольга. – Наче у воду канула. Як може зникнути без сліду людина?… Військові втрати рахують, а кількість пропалих безвісти із цивільного населення невідома…
До ставка можна було дістатися через центр села, попри сільраду, школу, клуб, магазин та ФАП (Артем знав, що це фельдшерсько-акушерський пункт, йому Ольга колись пояснила). Але пішли боковою вуличкою, в обхід. Тут, як і на центральній вулиці, між дорогою та подвір’ями, схованими за парканами, пролягала доволі широка смуга землі з випаленою сонцем травою на узбіччі. Землі тут було багато, нею легковажили.
Під невисокими деревами рясніли розсипи стиглих жердель, їх ніхто не збирав. На гілках їх було теж доволі, достатньо було піднести руку, щоб у долоні опинилося кілька темно-рудих плодів. Солодко-гіркуватих на смак.
Дорогою зустріли двох бійців із синьо-жовтими нашивками на рукаві. Вони глипнули на Романа, але нічого не сказали. Свій. Веде за руку дитину. Поруч дівчина. Попереду кудлатий брудний псисько. Може, й хотіли щось запитати, але не запитали, бо Роман глянув привітно, ледь помітно кивнув.
Жінка з городу побачила трійцю. Не випускаючи сапки, приставила долоню дашком до чола, затулилася від сонця – роздивлялася, із ким це Ольга йде. Ольга привіталася. За нею й Роман, а тоді вже й малий сказав «добрий день».
– То що там з гречкою? – гукнула жінка.
– Беремо, – була відповідь.
– То хай Ксюха, чи хто там, приходить увечері. Я до завтра не триматиму.
Одна з хат, під збитою набік бляхою, не мала частини передньої стіни. Це було видно у прочинені ворота з рифленої нержавійки, перетвореної осколками на друшляк. Хатні нутрощі відкриті для поглядів: затулена простирадлом шафа, чорно-білі портрети на стіні… Два чоловіки відновлювали кут зі шлакоблоків, брали із купи неподалік ті, що годилися до мурування.
Зустріли дорогою дядю Васю, той поспішав кудись, штрикаючи землю своєю палицею. Побачивши Ольгу з незнайомцем, підніс руку у вітальному жесті.
– Молодець, Ольго! – став до розмови. – Уже собі й кавалєра знайшла! А що?… Тепер вибирати є з кого. Усі як на підбір, – й до Романа улесливо: – Вітаю доблесну гвардію!
– Хіба ж ви його не пам’ятаєте, дядю Васю? Цього хлопця? – зупинилась Ольга.
– А коли б це ми встигли познайомитися? – привітно скреготав дядя Вася, не підозрюючи про каверзу.
Роман теж усміхався, він цього дідка ніколи раніше не бачив.
– А два місяці тому? – нагадала Ольга, і ямки спалахнули над її губами. – Чи ви забули полоненого біля боксів?
Дядя Вася у перші дві-три секунди не второпав, про що це вона, а тоді сапнув повітря й поперхнувся, наче муху проковтнув. Його погляд осклів, він перелякано витріщився на Романа, не в змозі заперечити, ані бодай витиснути із себе хоч слово. Якби десь за інших обставин цим двом довелося зустрітися, жоден не здогадався б, що колись один із них гатив іншого по ногах своїм міцним, наче камінь, коштуром.
Віддалі чоловічий голос незлостиво гукнув до когось: «От падла!»
– Га! – зрадів дядя Вася. – Мене моя Гала кличе!
І погнав, не озираючись.
Ольга з Романом не втримались від сміху.
Скоротили шлях до ставка, пірнувши стежкою у зарості очерету. Збоку від стежки оприявнився невидимий з дороги міцненький бичок – озирнувся на сухе торохкотіння стебел, підвівши голову від води. Тоненька цівка довгої слини звисала з морди у траву.
– Це Салабаїв бичок, – Ольга перехопила погляд Романа.
– Сам пасеться, – здивувався Роман.
– У нас бичків залишають біля води на все літо. У балці переважно. Трави багато, вода є. Раз на тиждень господарі прийдуть, кілок переб’ють – і все. Нікуди бичок не втече. Навесні вивели, восени забрали. Але останнім часом почали злодії наїжджати, тепер тих бичків по балках не так вже й побачиш. А хата Салабаїв поруч, то вони не бояться… Та й чужі тут не ходять.
На ставку хлопці-підлітки стрибали у воду з великого каменя, наче забутого на березі якимсь гігантом серед піску, глини й горбочків з китицями високої трави, назви якої Роман не знав. Побачивши незнайомця, діти стишилися з реготанням, штовханням та плюсканням, перезирнулися, а тоді повернулися до змагання, хто довше під водою протримається, хто далі вирине. Але градус веселощів помітно знизився.