Роман скинув одяг, згорнув на траву й піднявся на камінь. Там постояв, спостерігаючи, куди скачуть хлопчаки, прикидаючи, яка тут глибина. Ольга під сукнею була у купальнику, але роздягатися не поспішала – торкнулася води пальцями ніг і відійшла. Малого ж Артемка холодна вода не лякала, він теж акуратно, як Роман, поскладав свої речі – футболку з трансформерами та камуфляжні шорти, піднявся схилом велетенського каменя, став поруч із Романом.
– Тут ще один камінь ховається, – показав у воду, – треба далі стрибати, он туди. Там глибоко.
– Ти вмієш плавати? – запитав Роман.
– По-собачому, – повіки хлопчика смикнулися, – поки що по-собачому.
– Я тебе навчу, – пообіцяв Роман.
Ольга з Диком спостерігали з берега за тим, як Роман відійшов від краю каменя, розбігся – й шубовсть! Головою донизу. Увійшов у воду з зібраним коротким звуком, майже без бризок. Гарний був стрибок.
Кілька секунд Ольга чекала, коли його голова з’явиться над поверхнею жовтуватої води. Своїм кольором ця чиста ставкова вода завдячувала піщаному дну та жовтим водоростям, яких тут було доволі, особливо під протилежним берегом, тому видавалося, що водойма брудна. Але тут навіть раки водилися, у скелі під великим каменем, хоча тепер їх вже було не так багато, як у дитинстві. Хлопці запливали у ті кам’яні гроти, пхали руки у підводні нори, а тоді викидали на берег зеленувато-коричневих раків із розчепіреними клешнями, з рухливими хвостами, що, скорочуючись, розбризкували віяла крапель навсібіч. Це називалося «дерти раків».
Роман і далі був під водою.
Ольга підвелася й пішла до ставка. Діти припинили своє мотлошення.
– Ого! – присвиснув хтось. – Неслабка дихалка!
Побачила Романа під водою, ще коли піднімалася вгору на камінь: завис долілиць, як парашутист у вільному стрибку, розкинувши руки та ноги. Погойдувався у товщі рухливого жовтого скла десь посередині між дном та поверхнею ставка.
– Роман!!!
Як була, у сукні, стрибнула у воду, попливла до нього рвучким кролем. І тієї ж миті потопельник ожив, із гучним пирханням випірнув із води. До нього стрімко наближалися Ольга й Дик – той шубовснув у воду одразу, почувши крик.
– Дур-рак!
Ольга сердито розвернулася й попливла назад. А Дик таки дістався мети й радісно подряпав господарю бік своїми кігтями.
Роман не одразу наздогнав Ольгу. Вона випурхнула з води, бо їй тут кожен виступ був знайомий, як східці на власному ґанку, а він, вибираючись, здер коліно та лікоть, вийшов у червоних, розведених водою кривавих патьоках. Упіймав її руку. Вона стояла обліплена мокрим платтям, з неї на скелю збігала вода, поверталася у ставок тоненькими струмочками.
Роман розвернув дівчину до себе: чого ти? Що сталося?
Вона плакала.
– Я думала, ти втопився, – сердито сказала, витираючи сльози.
– Та я просто забалдів, – обійняв її, відкинув довге вологе пасмо з обличчя. – Повний кайф. Там на дні плавають рибки.
– Я подумала, ти вдарився головою об камінь!
Вона вчасно сховала обличчя на грудях Романа, бо Дик видряпався на камінь з води, набравшися нею, як губка, й обтрусився щосили, забризкавши все довкола рясним фонтаном. Роман ледве встиг очі заплющити.
Хлопчаки перезиралися, стримуючи посмішки.
– Тілі-тілі-тєсто, – зауважив старший, дванадцятирічний Вовка. Інший, схожий на циганча, голосно пхикнув.
І діти заходилися стрибати у воду й бризкатися. Уже майже ніхто не звертав уваги на дорослих, на їхні запливи на середину ставка, на те, як Ольга виходить на берег, сідає у траву, підставляючи обличчя до сонця, як Артем старанно лупить руками й ногами по воді, здіймаючи бурштинові водяні крила біля себе, а той пірнальник підтримує його, підказуючи: вдих, видих, гребок, гребок, а ноги як ножиці, ось так…
Біля двох купок одягу, чоловічого та хлопчачого, дрімав собі Дик, неподалік підсихало розкладене на траві плаття Ольги. Над ставком літали чайки, менші від морських, але теж правдиві південні чайки. Принаймні такі ж крикливі.
– Фашист, – тихо пролунало у спину, коли трійця із собакою піднімалася стежкою вгору, на пагорб, що він валом тягнувся уздовж ставка.
Роман озирнувся.
Діти сиділи на камені пташиною зграйкою. Один, із синіми від купання губами, тремтів від холоду. Інший, засмаглий до чорноти або просто смаглявий від природи, як циганча, зустрівся поглядом із Романом і сховав голову у коліна. Ще один дивився насмішкувато й зухвало, не відводячи очей. Найстарший наче щось там роздивлявся на протилежному березі. Той, що гукнув нещодавно «неслабка дихалка», залився червоною барвою.