– Так, це вони, – погодився Роман. Йому сподобалася ця версія.
Артем дзьобав чорним олівцем чистий аркуш, рясно вкривав його цятками, аж нарешті намалякав поверх усього ще якихось закручених пружинок.
– Що це? – підніс аркуш.
– Це піщана буря, – вирішив Роман.
– Подумай…
– Зараз. Це мурашки біжать у лабіринті.
– Тепліше, – підтримав нову спробу Артем.
– Мурашки ввечері шукають свій мурашник заплутаними лісовими стежками.
Малий повернув малюнок до себе, ще раз подивився на своє творіння.
– Це не ті мурашки, що у траві. А ті, що бігають по тобі, коли страшно, – кинув оком на Романа. – А це – вітер, він їх здуває. І відносить далеко-далеко, щоб їх не було.
Ольга обійняла малого, поцілувала у світлу маківку.
Віддалік на мотузці, натягнутій між стовпцями, сохла білизна: два невеликих простирадла, піжамні штанці і ще якісь лашки. Артемко майже кожну ніч прокидався від власного крику у вологій постелі. Йому снилися жахи.
Роман кивнув хлопчикові: знаю я такі мурашки! Відкрив чисту сторінку в зошиті й заходився постукувати чорним олівцем, залишаючи на папері розсипи крапок. Хлопчик уважно дивився йому під руки.
– А тепер що? – дорослий глянув на малого.
– А тепер ось так!..
Малий потягнувся через стіл та розмашисто, через увесь малюнок, накреслив закручену лінію. Роман одразу й рішуче повторив за ним той самий рух. Хлопчик, поправивши на носі окуляри, задоволено оглянув результат. Два потужні вихори відносили геть, поза межі паперу, зграю чорних надокучливих мурашок.
Хіба вони з Романом не художники?…
Ніхто й не сумнівався, але цей безсумнівний факт не допоміг хлопчику відкараскатись від післяобіднього сну. Ольга завела його до хати, пообіцявши ввечері зіграти разом у доміно, два на два: він з Романом в одній команді, вона з бабою Анею в іншій. Дик та кішки – у групі підтримки.
4
Серпень спалив траву, залишив лише острівці підсохлих, майже без зеленої барви високих трав’яних щіток, із кожної стриміли скупчення тонконогих рухливих колосків. Роман бачив їх довкола ставка, такі самі були й тут, на горбках за городом, що збігав до балки. Легкий вітер куйовдив трави над головами Романа та Ольги, ховаючи цих двох від усього світу. До балки вони так і не дійшли.
– Я бачив цю траву на Кам’яних Могилах…
– Навряд чи… Кам’яні Могили – це доволі далеко, – Ольга посунулась вище, лягла так, щоб чути під вухом серце Романа.
– Але я там був, – він накрив долонею її волосся. – Колись поїдемо туди, я тобі усе покажу… Там багато було ковила, а далі – камені, суцільний сухий мох. І ця трава була, – він кивнув у небо, де погойдувалися жмутики колосків, – не знаю, як вона називається…
– Це типчак, – Ольга зірвала травинку, провела нею Романові по шиї. – Хочеш, легенду розкажу? Нам вчителька з краєзнавства розповідала. Слухай. Це було за часів Давньої Русі… Зупинилися у степу два ворожі табори…
– Хто з ким воював?
– Зараз згадаю, хто з ким… Здається, русичі й половці. Нехай так. Не пам’ятаю.
Роман кивнув.
– І от одні відправили у розвідку молодого воїна на ім’я Ковил, а інші – дівчину Типчак. А ті зустрілися, й одразу закохалися одне в одного, і усю ніч до світанку були разом. І навіть розмовляли, хоч не знали мови одне одного. Коли зійшло сонце, війська з обох сторін попрокидалися й побачили своїх розвідників разом. Усе одразу й зрозуміли. Це якби нас зараз побачили, усе ж зрозуміло… І вирішили їх не карати, а відпустити. – Ольга притиснулась до Романа. – І з того часу у нашому степу ковил і типчак завжди разом.
– І народився у них згодом син Типко, – підхопив Роман нитку розповіді.
– Чому Типко?
– Бо мати у нього Тип-чак, а тато Ко-вил, – без тіні усмішки пояснив Роман.
– Так, все! – засміялася Ольга. – Аби не переводив серйозні легенди на посміховиська, я тебе зараз допитуватиму травинкою. Скільки зможеш витримати, аби не ворухнутися?…
І вона, легенько торкаючись, узялася повільно вести травинкою від його шиї донизу, вздовж грудей до плаского живота…
Увечері, після нищівної поразки жіночої команди у доміно, Ольга відправила одного переможця спати, а другого повела у балку до води. У степ не пішли, там можна було нарватися на розтяжки. Удень сапери знімали їх, розміновували небезпечні ділянки, але сюрпризів ще було доволі, не варто туди потикатися.
Угорі світився Чумацький Шлях – чіткий та величний. Подивися, сказав Роман. Він тримав Ольгу за руку. Вона підвела голову.
Яскраві зорі палахкотіли на чорному оксамиті. Ця мить була з тих, які залишаються на сітківці назавжди, так, щоб і через десятки років заплющити очі – й одразу побачити розсипи сузір’їв на куполі нічного неба й відчути гарячу руку у своїй руці. Урочистий момент, який підштовхує до особливих слів та вчинків. Роман хотів сказати щось важливе, щоб і Ольга запам’ятала цю мить. Дати обіцянку – їй і небу – бути разом у біді і в радості, але він не міг добрати правильних слів. Усі були банальними.