Выбрать главу

Вона хотіла йому сказати, що відчуває себе так, наче вони беруть шлюб під зірками. Наче вона чує його «так» і повторює своє «так». Що вона чекатиме, скільки треба, і дочекається хай там що.

Але вони не вимовили ані слова.

По вечірній росі повернулися до своєї кімнати, але заснули лише під ранок, обстеживши одне одного руками, губами, шкірою, немов почали тривалу подорож незвіданою землею, де на кожному кроці на них чекали несподівані відкриття. Вони затискали роти одне одному, бо часом їх душив сміх. Розповідали про себе, перескакуючи через роки і потрапляючи з кумедних історій у зовсім несмішні. Нікому вона не говорила дотепер про приставання чоловіка Ксюхи, що лапав її, щойно нікого поруч не було. Вона була в дев’ятому класі, коли він потрапив у тюрму, й надзвичайно цьому втішилась – нарешті він залишить її у спокої! Але ця радість розчинилась у співчутті до сестри, яка гірко плакала від вбивчої звістки.

На світанку Роман схопився від сну, та Ольга заколисала його, як дитину, примовляючи: тш-шш, тш-шш, тш-шш…

Дзвінок розлюченого Баті видер його з ейфорії сонячного дня.

– Під трибунал захотів?! – гримів голос командира у слухавці. – Ти де зараз маєш бути? На рембазі! Або на місці дислокації! Хочеш, аби тебе дезертиром визнали? Ану бігом назад! – розходився Батя. – Знаю я все! Та знаю!.. І мав я усе це знаєш де?… За самовільне залишення місця служби чув, що буває?

Звідкись дізнався про аферу з транзитом через село. Корнет клявся-божився, що не від нього. Апостол тим більше був не в курсах. У мене, казав, свій Батя є, ми свого комбата теж так називаємо, такий самий псих.

Апостол заїхав за Романом того ж дня, на зворотному шляху, усе як домовлялися. Поки його пригощали борщем, поки Ксюха сміялася над його жартами, Роман підійшов до мами Ольги. Вона знімала простирадла з мотузки, перекидала їх собі через плече.

Зараз не час для планів на майбутнє, але деякі речі все ж варто озвучити, щоб було принаймні зрозуміло, що він тут не випадковий гість і не тимчасовий залицяльник. Щоб у головному не було розбіжностей, бо немає гіршого, коли люди неправильно розуміють одне одного, а то й взагалі не розуміють і навіть не намагаються. Звідси й усі проблеми, малі та великі. Роман перехопив здивований погляд жінки, став поруч, забирав з її рук прищіпки, нахилявся, скидаючи їх у плетений кошик. Він хотів їй сказати про себе та Ольгу.

– Романе! – гукнув Апостол. – Час їхати!

– Коли все закінчиться, – сказав тоді Роман, – я настелю підлогу.

Жінка зітхнула, склала простирадло у кілька разів, стверджувально похитала головою: так, так, мовляв, я розумію.

Артемко побіг за ними на вулицю.

– Коли ти приїдеш? – запитав він, посмикавши Романа за штани.

Окуляри на його носі сиділи криво. Роман поправив їх, хлопці обмінялися міцним рукостисканням, але цього було не досить. Це відчували обидва. Роман присів і пригорнув хлопчика до себе, той одразу обхопив його шию руками. Малий завжди мріяв, аби поруч був дорослий чоловік – батько, брат, дядько, дід, хто-небудь, із ким можна було б ловити рибу, грати у футбол, розмовляти на свої чоловічі теми.

– Коли ти приїдеш? – прошепотів він.

– Щойно зможу, – відповів Роман. – Залишаєшся за старшого.

Малий кивнув.

…Ольга стояла на узбіччі, дивилася услід. Роман бачив її у дзеркалі заднього виду, таку рідну. Вона щойно обіймала його, він досі чув запах її волосся. Він забирав із собою це відчуття.

5

Від тих двох тижнів виходу з-під Іловайська у Романа залишився слід на обличчі – шрам через чоло, за край брови та вздовж щоки до підборіддя. Не від осколка. Від звичайного скла з вікна залізничного депо, воно черкнуло його по дотичній, застрягло у «розгрузці», над модулем бронежилета. Він витяг пальцями гострий шматок віконного скла, відкинув його геть й обтер кров з обличчя тильним боком долоні. А більше за усі ті пекельні дні ані подряпини. Щасливчик, сказав би Міхалич… Хоча достатньо було опинитися певної миті на десять сантиметрів вище або на п’ять лівіше, невчасно нахилитися або вчасно не нахилитися – і все могло скластися зовсім інакше.

Під Іловайськ їх перекинули напередодні Дня Незалежності. Попереду на них чекали чотири дні під обстрілами та десять днів виходу з оточення…