Віддалік – інший танк, підбитий й покинутий Т-72, такі на озброєнні у російської армії. Усередині – найновіше обладнання, на спідометрі – 750 км. Усе новеньке, чистеньке, немов щойно з конвеєра. У аптечці – інструкція, «Главное военно-медицинское управление МО РФ». Роман сховав цей «упаковочний ярлик» до кишені. «Валіку у блокнот», – відповів на погляд Лектора. Хлопці знали: Роман продовжує вести записи друга, збирає докази для майбутнього судового процесу над військовими злочинцями. Помагали, привозили з бойових рейдів нові «раритети».
Забута «розгрузка» біля танка, новесенька, забрати б, а не потягнеш зі собою. На бірці виробник – місто Казань.
Надибали широку смугу соняшника. Ніхто з них вже ніколи не сприйматиме ідилічну картинку – жовті соняшники на тлі блакитного неба – як складову мирного й безпечного життя. Для них це ілюстрація до літа війни, одна з пізнаваних рис її обличчя.
Хлопці – їх десятеро, решта розсіялися під обстрілами хто куди – закинувши автомати за спини, вилущують насіння з м’яких перегородок, напихаються, жують, випльовують лушпиння, давляться. Роман тримає на оці дугу небокраю, озирається, не знати звідки може прийти небезпека. Смертельна небезпека поруч, а йому хочеться гарячого супу. Страх як кортить. Перед очима тарілка парує, навіть запах чує, від цього видіння та уявного запаху гірчить слина і ріже у шлунку.
І ще помитися. Гарячою водою. Два нереальних бажання. «На мільйон доларів», – уточнює Корнет, спльовуючи лушпиння.
Брату снився брат. Він бачив його поміж глядачів. У камуфляжі, засмаглого, такого, яким він був у свій приїзд додому. А себе Остап не бачив, лише знав, що він на полі, упевнено веде м’яча. На мить зупинився, зараз відправить його у ворота… Та ні. Це ж не поле. Він на татамі, у спарингу, ось він де. Зараз атакуватиме супротивника. Він відчуває на собі погляд Романа, зараз той стане свідком тріумфу молодшого брата. Остапа охоплює неймовірний запал: він зробить щось таке, від чого глядачі зірвуться з місць з криком захоплення: а-а-а!!! Роман скине руки вгору: «Оста-а-ап!!!» І… яка ж несправедливість! Не вдається додивитися, не встигає навтішатися своєю перемогою, бо за вікном, над внутрішнім подвір’ям ресторану неподалік розквітають у нічному небі святкові феєрверки… У когось свято, весілля, ювілей абощо. Люди радіють, вони кричать у піднесенні.
А брат Остапа на фронті.
Лом впорався на диво швидко, незважаючи на свої великі руки та міцні пальці, що навіть віддалено не нагадують пальці хірурга. Голку він тримав легко й вправно, наче вже не раз зашивав розсічені брови. Щойно діставав із аптечки медичні голку та нитку, давав Роману знеболююче, і – раз-два – вже й вузол в’яже.
– Усе? – не повірив Роман.
– Усе! – запевнив Лом. – Бо ти б так кров’ю поступово стік, вона ж добу не зупиняється. Або інфекцію б упіймав. Теж хорошого мало.
Роман западав у глухе безпам’ятство, немов у провалля, забувався, коли траплялися періоди затишшя. Іноді на кілька хвилин, іноді на дві-три години. У траві, у копиці сіна, абиде. Одного разу щось наснилося; прокинувшись, подумав: це кінець. Його затягує у вир гігантська воронка, його, мізерну комашку, разом із тисячами інших. Вони борсаються, пручаються, намагаються зачепитися за виступ, лізуть у щілини, усе даремно. Попереду й позаду аж чорно від борюкання таких, як він, що опинилися у цьому місці цієї хвилини. Єдиний порятунок – зупинити рух воронки. Але ж хто її зупинить…
6
…Дорога вся у заглибинах, переорана снарядами, завалена гілками, грудками землі. Уздовж понівечених тополь – розбиті колони. Усюди спалена техніка. Раптом гуркіт на відстані. Сховалися в соняхах – проїхала БМП без розпізнавальних знаків. Чия, не зрозуміло. Неподалік б’ють снаряди. До мінометів приєднується бронетехніка. Знову пекло. Знову втискаються у землю, поруч вибухає й горить земля.
Лектор робить дивні рухи. Він наче сам собі намагається вибрати очі, крекчучи та бурмочучи прокляття. Автомат бовтається у нього на спині, він судомно нишпорить рукою по кишенях. Намацує, дістає – це пляшечка з краплями; крапає собі в очі, закинувши голову – сльози збігають струмочками, залишають вологі доріжки на вкритих кіптявою щоках.
«Є вода?» – запитує, не розплющуючи очей. Нема води. Він просить води. Дідько! Немає води! Лектор стишується, замовкає, а коли він забирає руки від очей, Роман заклякає. Очі червоні, запалені, наче засвічені спалахом на невдалому фото. Лектор кліпає, кліпає, кліпає. Що з тобою, Лекторе?