Хто б міг подумати – Лектор носить лінзи. Надурив медкомісію, нічого про свій поганий зір не сказав у військкоматі. Короткозорість, міопія високого ступеню, мінус вісім. І навіть від своїх приховував, що носить лінзи. Місяць не виймав. Лінзи тривалого користування – достатньо щовечора капати на ніч спеціальний розчин в очі. Повірити важко, він так і робив – у цьому бруді, у пилюці, в диму Лектор весь час був у лінзах. «А який би з мене був снайпер в окулярах?» – каже він. Ось вам і Гостре Око… Мав запасні лінзи – їх уже використав. Волонтери ось-ось мали привезти нові. А тепер під тими обстрілами, у тому розпеченому повітрі він загубив свої лінзи, вони просто на слизовій скрутилися й випали у пилюку. Наче скалки вийшли зі сльозами.
– І добре! – поплескав Лектора по спині Корнет. – Гірше було б, якби вони розплавилися в очах від вогню.
– Добре-то добре, – Лектор вилаявся, – але я без них нічого не бачу. Майже нічого.
– Тримайся нас, усе буде добре.
Коли вибухи посунулися відчутно вбік, увімкнули рацію. Слухали розмови про надання коридору для виходу з оточення. Так виглядало, що домовлялися на рівні учасників, а не верхівок. Чути було: «…без зброї, без техніки…» За деякий час вже інше: «З боєм, уперед!»
По дорозі пролітає колона. На бампері першого ЗІЛа намальований фарбами синьо-жовтий прапор й тризуб. Попереду стріляють, але, здається, хлопцям пощастило, прорвалися. Принаймні вибухів звідти не чути.
Отже, тут коридор. Група підібралася ближче до дороги – знову їдуть, хто? Наші! Лом підводиться, розмахує руками. Із вантажівки, пригальмувавши, кричать: місця немає! Тут поранені та їхні полонені. Зараз буде наступна, тримайтеся нас! Вони знають, що ми їхніх веземо, нас не чіпатимуть!
Наступна машина – якийсь броньовичок – зупиняється: «Четверо сюди!» Шестеро кидаються до дверцят, зникають за ними, угвинчуються досередини. Переповнена машина зривається з місця.
Мчить інкасаторський «фольксваген» слідком. Стоп! У нього напихаються Лектор, Лом, Роман, Корнет, і ця затримка рятує життя, бо передні машини – разом із тою, де чужі полонені, вибухають попереду, спалахують гігантськими факелами.
«Інкасатор» жене в об’їзд, через поле, навпростець, прокладаючи шлях серед стиглого соняшника. Кулі чи осколки по обшивці: тух-тух-тух-тух!
– Богородице! Діво! Радуйся!!! – дзвоном гуде Лом. – Благодатна Маріє, Господь з Тобою!
Хлопці хапаються за слова, хоча більшість із тих, хто сидять у салоні, не пам’ятає молитов або й не знає їх зовсім, але потрібні слова самі спливають у пам’яті, зістрибують з язика, оприявнюються у повітрі, наповнюючи салон відчайдушним благанням:
Машину підкидає – міна?! – із такою силою, що голови б’ються у стелю. Ні, не міна, не фугас – рівчак, усі живі: колеса вихоплюються на ґрунтівку. Мчать далі, здіймаючи куряву, затуляючись рятувальною завісою, у захисному шлейфі пилюки, усе більше віддаляючись від соняхового поля й від розбитої асфальтної дороги, де догоряє знищена разом з людьми техніка.
Лом вже не кричить, він стишено бубонить:
– Під Твою милість прибігаємо…
Затискає у руці хрестик на ланцюжку, цілує його, виціловує – й опускає під одяг у яремну ямку:
– Пресвята Богородице, спаси нас…
І усі повторюють за ним: спаси нас!
Далеко втекти не вдалося. Удар, спалах – і темрява в очах. У цьому безладному мороці Роман ледве намацує ручку, натискає, тягне її на себе, рве ще раз, і ще – двері піддаються, з гуркотом від’їжджають назад – і він вивалюється назовні, перекотившись через себе, у траву. За ним випадають інші. Вони відповзають від палаючої машини – за спиною вибух. Охоплені вогнем, пролітають над головою дверцята, обертаючись у повітрі.
Повзти, повзти, бо позаду нічого живого, лише охоплена полум’ям інкасаторська машина і чорний дим, що запинає дорогу. Попереду заглибина, у ній вода. Вода, хлопці! Усі припадають до неї, відігнавши ряску, і хлепчуть, відриваючись на кілька секунд і знову занурюючи обличчя у воду. Усі, окрім Лектора. Ще трохи, Лекторе! сюди! тут вода! Гей, Лекторе?!
Лектор лежить, дивно відкинувши руку, дивиться незмигним поглядом.
Він повз за ними, нічого не відчуваючи. У потилиці чорна дірка, осколок увійшов глибоко, видно його край, з-під нього поштовхами вихлюпується темна кров, із кожним разом все менше і менше, і зупиняється.
Лом хапається своїми ручищами за плечі Лектора. Стоїть на колінах, розхитуючись. Хрипить, наче гавкає.