У трилітровій банці був не компот. Корнет аж підстрибнув, ногами у повітрі виписав тріумфальний пірует, за запахом визначивши, що це не компот, а виноградне домашнє вино.
Після першої склянки та двох картоплин Роман зупинився: стоп! тепер пауза! Бо здохнемо. З голодухи напхатися – багато розуму не треба. Стоп, кажу. От хоча б есемески своїм надішлемо.
А що написати – «Все добре, я не можу говорити»?
– Моя мама, – сказав уголос, – це чисто Шерлок Холмс, її не надуриш. Вона навіть взимку, коли дзвонить, а я на вулиці, каже: шапку вдягни, я ж знаю, що ти зараз без шапки.
– А у моєї коронне запитання: ти їв? – згадав свою Лом.
– А мене ніхто про таке не питає – ні чи я їв, ні чи я у шапці… Я сам по собі, – повідомляє Корнет.
Три екрани підсвічують обличчя синім мертвим світлом. Потвори з глибокими тінями на лицях набивають своїм рідним есемески вже не дуже твердими від вина пальцями. Валентин спить – йому для того, аби вирубатися, вистачило склянки вина і трохи гарячої картоплі.
Мамо, я поїв і у касці. Усе добре, не хвилюйся, тут поганий зв’язок.
Ось така була есемеска. Наразі досить. Розмови відкладаються до більш слушного часу.
І ще одну відправив.
Олю, я живий. Дочекайся.
– Слухайте, вимикаймо мобілки! Так довше заряд триматиметься. І так безпечніше. Що ми тут, на концерті? Мобілками світити…
На столі склянка з вином, накрита куснем хліба. Для Лектора.
– Хлопці, пом’янемо…
– І Міхалича.
– І Саратова.
– І Валіка…
– Усіх, хто вже ніколи…
– Вічна пам’ять!
Вина – на денці. Банка спорожніла.
– Чую запах моря, – упівголоса повідомляє Лом. Він лежить на дивані і щось там роздивляється на стелі. Він ніде не може прилаштувати свої довгі ноги. Намагається навіть закинути їх на високу спинку. Ті з’їжджають, зісковзують, він терпляче збирає їх докупи й повертає назад, на стіну, вони деякий час стримлять двома гігантськими перпендикулярами, але падають, стягуючи тіло на долівку.
– Море, нічне небо над пляжем. Чуєте? – наполягає Лом з підлоги. – Водорості, риба, вологий пісок…
Корнет нічого не чує, він на бойовому чергуванні – за столом. Проти вікна, усі підходи під контролем. Він міцно тримається на грубо пофарбованій табуретці, біля спорожнілої посудини з-під вина. Роман на підлозі, тут його місце. Він п’є лежачи, він допиває вже третю склянку, у голові шумить.
– Мо-ре? – перепитує він. Вони з Ломом лежать поруч, немов на пляжі, і мружаться на яскраве сонце.
– Це смердять ваші шкарпетки, – вносить ясність Корнет.
Лом мляво протестує: що я, запаху моря не знаю? Тут воно, близенько. Коли усе закінчиться, рвонемо, браття, у Маріуполь, на Піщану косу…
– А потім, – додає Роман, знімаючи підказку з повітря (Лекторе, ти?), – потім – на Кам’яні Могили. Пам’ятаєте, нам Лектор розповідав? Гранітний щит України і таке інше… Камінь Жаба… скеля Динозавр… гора Скорботна Вдова…
Лом схлипує.
– Так! – каже Корнет. – Якби зі мною щось… попрошу без істерик. Без сліз там і теде. Налити по ходу обов’язково, це раз. Мені теж, без питань. Налити собі, і щоб було весело, два. Ніяких плачів, чуєш, Ломе?
Лом мовчить. А Корнет не замовкає.
– Сьогодні я вже остаточно, – далі веде він, – сказав собі в послєдній раз…
Роман намагається підвести голову, вона похитується, заважаючи йому вхопити нитку розмови.
– Я більше пити вже не буду, – каже Корнет, – хіба шо тільки іногда…
Він ствердно киває головою, і друзі синхронно підтакують йому такими ж рішучими кивками.
Корнет декламує проникливо, з душею, чітко вимовляючи кожне слово. Його права рука підносить до обличчя уявну файку, він робить губами характерні рухи, наче глибоко затягується й видмухує тютюновий дим угору.
– Сам придумав?
– Ні, це Полежака.
– Із нашого батальйону?
– Ломе, читай українське! Це поет. Із Харкова, як і я.
– Я взагалі… якось… не дуже з книжками, – нагадує Лом.
– Ну, – каже Корнет, – це я не в книжці, це я в Інтернеті знайшов.
– Шкода, що вірш короткий.
– Хто сказав?!
Корнет торкається файки, випускає у повітря ароматну хмарку – і йде назустріч побажанням слухачів:
– Ти впевнений, що це не ти писав? – запитав Роман.
– Не впевнений… – подумавши, відповів Корнет.
Море вихитувало їх на своїх хвилях, сонячні зайчики вигравали на поверхні води. І Лектор зі свого кута читав їм чергову лекцію. Про море, і хвилі, і сонячні полиски на воді, усе це, звичайно, доведеться колись залишити. Але це буде ще не скоро. Бо у кожного з них ще є важливі справи. Вони ще мають дещо зробити. Потім, коли війна закінчиться.