Корнет залишився стовбичити посеред кімнати. Його посмішка затремтіла й сповзла з обличчя.
– Слухай, – сказав він.
Тоді напився з відра, обтер краплі з підборіддя.
– Слухай… Ми після війни заживемо, точно тобі кажу! Я буду твоїм імпресаріо. Ми щось придумаємо. Кабінет психологічної допомоги там… Нишпорки за невірними дружинами – а чого? Виступи у цирку… Не знаю, що саме. Треба подумати. Це ж подарунок долі! Війна в тобі відкрила прихований талант, по ходу! Треба ним вміло скористатися. Ти сам не зможеш! Без мене ти не зможеш реалізувати свої можливості й поставити свій дар на службу людству, а особливо друзям і собі. Чуєш?
– А як поставите… на службу людству – одразу до мене, на гастролі. До Луцька, – підохочує Лом. Корнет на нього витріщається: які ще гастролі? – У мене, – пояснює Лом, – у моєму ресторанчику «Батальйон». Я зі своєю Оксаною готую їжу, ви виступаєте. Відвідувачі заздалегідь резервують столики…
Лом знову ремонтує свої кросівки, намотує на них останні метри скотчу. Якщо, каже, ми за два найближчі дні не вийдемо до своїх, доведеться чалапати босим.
11
Вони вийшли удосвіта, у передранковий туман, що лежав пасмами в улоговинах, допомагаючи триматися непомітними. Біля благенького гайочка Роман озирнувся на крайню хату, що була їм прихистком. Село ще спало. Ніхто у ньому, окрім матері трьох доньок, не знав про тимчасових гостей у закинутій хаті.
Йшли, уважно дивлячись собі під ноги, щоб не нарватися на розтяжки, тримаючись подалі від доріг; повзли, обминаючи блокпости з ворожими прапорами, ховалися у ярах. У безпечному місці Роман набрав номер Ольги. Усе добре, сказав, як ти? А вона: я до Львова їду, мене мама твоя запросила. Може, й тобі дадуть відпустку?…
Мамі подзвонив. Дуже коротко. Буквально два речення.
Мама вела заняття. Побачила його ім’я, що висвітилося на екрані мобілки, – звук вона вимкнула. Схопила, вигукнула: алло!.. Усе добре у нього, а більше наразі нічого й не треба. А тоді спробувала повернутися до теми лекції.
– Отже! – Ганна Андріївна кидає погляд в аудиторію. – Отже… – повторює, намагаючись згадати, на чому щойно зупинилася, але вирішує, що зараз варто перш за все подзвонити чоловікові. – Шановні колеги, завдання! Десятихвилинне практичне завдання. Візьміть аркуш паперу й стисло, компактно дайте відповідь на запитання, чому…
Вона виходить у коридор, притуливши за собою двері. «Чуєш, Петре! – говорить стиха, голос зривається від хвилювання. – Ромчик дався чути! У нього все гаразд. Усе добре. Усіх цілує…» – додає від себе. Вона стоїть біля підвіконня, вкритого грубим шаром білої фарби, їй видно, як за вікном, на тротуарі, заставленому автівками, сваряться двоє чоловіків. Один надто близько припаркував свою машину біля другої. Чоловіки розмахують руками, бризкають слиною.
Буча через онучу. Які дрібниці виводять людей зі себе… На які дурниці вони часом розмінюються…
Нарвалися на замаскований пост, коли були певні, що виходять за лінію розмежування, а за гайочком на горбку – вже територія, яку контролюють свої. Так воно й було. Бо свої й прийшли на допомогу, вчасно розібравшись, де свої, де чужі, одним влучним пострілом із гранатомета змусивши замовкнути розлогий кущ, що плювався вогнем, а йому якась підозріла група у камуфляжах відповідала автоматними чергами. Це могли бути тільки ті, хто виходив з оточення. Усе було правильно. Ще й побачили в оптику нашивки й шеврони.
Кущ вибухнув, злетів угору яскравим феєрверком. Але для Лома вже було запізно.
Він затуляв своїм великим тілом невелику заглибину, у яку перекотилися троє, відстрілюючись, намагаючись стягнути до себе й четвертого, пораненого, проте Лом застряг нагорі, збитий новими пострілами. Кулі входили у його спину та плечі, вибивали на камуфляжі дрібні червоні фонтанчики. Тіло сприймало рій смертельних бджіл вже цілковито байдуже. Поглинало, затримувало, приймало у себе гарячий метал на шляху до своїх.
Валентина і Корнета врятували целокс, знеболююче та джгути, накладені на поранене стегно – одному й на перебиту руку – другому. Роман зробив усе швидко, наче не вперше. Допомагав їм сідати у санітарну машину, допомагав вантажити Лома в іншу.
Усе було скінчено. Поруч були незнайомі люди, Ольга їхала до Львова, до його батьків. Усе відбувалося на іншій планеті. А йому в грудях випалило діру, яку ніхто не бачив, а він відчував. Там зяяла порожнеча, наче крізь нього пролетів снаряд і не вбив, тепер можна було запхати собі руку в груди й відчути, як рука проходить наскрізь. Нитка з брови, зав’язана Ломом, стирчала антенкою, чіпляючись за все. І це була єдина точка болю на його знечуленому тілі. Здається, він помер разом зі своїми хлопцями.