У кишені свого наплічника він знайшов якийсь папір, він знав, що там щось є; думав, розписка Ліки про дарування «хаммера», а виявилось – лист. Рукою написаний. На звороті контурної карти.
«Любий мій, я з тобою зараз. Чуєш? Зліва, де серце.
Тут тепло, тут завжди тепло, навіть коли ти мерзнеш. Тут чути живі поштовхи твоєї гарячої крові. Наче кроки. Наче ти йдеш лунким коридором – тук, тук, тук, тук… Зупинився на мить. Знову – тук, тук, тук, тук… Йди, мій любий, роби своє. Я чекатиму. Ти відчуваєш це, правда? Живу із цими думками, лягаю з ними і прокидаюся з ними. Чуєш, Ром?
Ти – вісь мого світу. Світ обертається навколо тебе, навколо того місця, де ти зараз є. Ти колись думав, що ти звичайний, ти часто був незадоволений собою, а виявилося, що ти тримаєш небо на своїх плечах. Не усміхайся і не хитай головою – це так. Я знаю це краще за тебе. Не сперечайся зі мною. У цьому – не сперечайся.
Мрію побачити тебе якнайшвидше. І щоб ти лежав у гарячій воді, у запашній піні, поклавши руки на краї ванни, заплющивши очі, і знав, що все нарешті закінчилося. Я зайду до тебе, митиму тебе, як дитину, – спину, живіт, ноги…
А зараз я цілую твої чорні руки, торкаюся пальцями твого потемнілого, обвітреного обличчя, твого присипаного порохом волосся. Я нікуди не йду. Я залишаюся з тобою, мій любий.
Ангела світлого пошли йому, Господи! Почуй мене, збережи цього чоловіка! Поможи йому, Господи!»
12
Четверте місце у купе потягу «Маріуполь-Львів» було вільним. Щойно поїзд рушив, чоловіки-сусіди запропонували: располагайтєсь, дєвушка, вибирайте будь-яку нижню полицю, яка подобається. Добре, що не погодилася, бо вночі на котрійсь із зупинок постукав у двері купе пасажир – Ольга зранку глянула вниз, побачила ще одного чоловіка, цей дивак спав, не знімаючи окулярів.
Але тоді, на початку подорожі, вона відмовилася від пропозиції: люблю, мовляв, горішні полиці. Наче мало не щомісяця їздить потягом, наче вона є досвідченим подорожнім, а не новачком, який боязко приглядається до всього у вагоні. Прагнула сховатися, мовчки спостерігати за тим, як змінюються за вікном краєвиди, слухати постукування коліс, думати про своє.
Сивий грубасик допоміг, відкинув драбинку – ось воно як нагору потрапити; усе просто. Ольга – білкою на горішню полицю, і вже її не видно й не чути. Стишилася, відчула себе вивіркою у дуплі на дереві. На своїй території.
А чоловіки внизу наче й забули про неї. Завзято розбалакалися, замовивши чай. Доводилося слухати.
– …немає жодного співчуття! – Лисий горизонтальними рухами пиляв долонею повітря, наче відмовлявся від чогось. – Жод-но-го! Це як відкрити вбивці двері до своєї хати: заходь, чужинцю, господарюй! Ось тобі сестра моя, ґвалтуй-знущайся, слова не скажу. Ось мати – вбивай, твоя воля. Це брат мій, а це мої діти… Розвали мій світ! Що, ні?… Що, скажете, ні? До таких людей я втратив співчуття, – він різко змахнув розкритою долонею. – Наче відрізало!
Грубасик, може, й хотів вступити у бесіду, але голомозий не давав, глушив своїм басом будь-які спроби відповісти:
– Воно фактично так і було! Приймали злодія, називали братом, а брата свого оббріхували, катували, вбивали. Та ж клепку треба мати в голові! Позвикали ковтати будь-яку інформацію, не прожувавши! Та подумай, чим тебе годують з телеекрану, до чого підштовхують! Свою голову на плечах маєш, ні? – Голомозий глянув у вікно, наче звертався до когось уявного. – Подумай, йолопе!.. От і догралися. Покликали війну на свою землю, пустили її до хати. Такі речі так просто не минають! Накликали кару на свою голову! Кликали, кликали, та й накликали. Читайте Біблію, там все написано.
Терплячий слухач не робив вже жодних спроб щось сказати. У цей експресивний потік слів неможливо було втиснутися бодай короткою реплікою. Грубасик посьорбував чай зі склянки у металевому підстаканнику, дивився у вікно, на небо, помережане далекими димовими хвостами із заводських труб, кивав головою. Лисий напосідав, затискаючи в кулаці надірваний блочок з двома кісточками цукру, вибивав ними азбуку Морзе до столу. Забув про свій чай.
– У Біблії, – стук-стук-стук, і білі крихти навсібіч, – у Біблії знайшов усі відповіді. Наче вперше читав. До речі, справді вперше! Щоб так уважно – вперше, – цукор нарешті розсипався у його пальцях, він глянув на свої руки, обережно витрусив залишки з розірваного паперу у склянку, заходився колотити ложкою: дзень-дзень-дзень. Він створював навколо себе забагато шуму, цей чоловік. – Про Содом і Гоморру, знаєте?… читали? Згрішили усі, усі й кару понесли за спільний гріх.